БІЙ ЗА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ: 29 СІЧНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ПОЛЕГЛИХ У БОЮ ПІД КРУТАМИ

103 роки тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності. Минуло майже сто років, а ми ізнову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв. «Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Історична довідка: На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Коли українські війська відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). Втрати бiльшовицьких військ під Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 вояків…

Навечір`я Богоявлення: історія та традиції Водохресного Святвечора

Напередодні Водохреща постять до першої зірки, але подальша трапеза має бути набагато скромнішою, ніж напередодні Різдва. Напередодні Водохреща православні відзначають Водохресний Святвечір - приготування перед одним з найголовніших православних свят - Богоявлення Господнього. За традицією, вся сім`я, як і перед Різдвом, має зібратися за столом. Цього вечора подавати слід лише пісні страви - кутю, овочеві млинці, медові оладки. До трапези зазвичай прагнули ретельно прибрати житло.

Свято Богоявлення, яке в народі називають ще Водохрещенням, за Юліанським календарем відзначають 19 січня (6 січня — за Григоріанським), воно завершує цикл Різдвяних свят. Йдеться про хрещення Ісуса Христа в ріці Йордан, під час якого Христос об`являє себе як Месію і Спасителя. Про це свідчить при Хрещенні, як каже Євангеліє, сам Отець Небесний голосом із неба: «Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання» (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить також Іван Хреститель, вказуючи на Нього: «Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає» (Йо. 1, 29). Свято Богоявлення у перші віки християнства вважалося збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного помноження хліба. Тому й сьогоднішню назву свята «Богоявлення», як стверджує у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

Разом зі святом Пасхи та Зіслання Святого Духа, празник Богоявлення належить у Східній Церкві до найдавніших. Його почали святкувати в кінці II або на початку III ст. Про нього згадує у своїх творах святийКлимент Олександрійський (+ 215). В Апостольських постановах, творі IV століття, про цей празник сказано: «Нехай празнують празник Богоявлення, бо того дня явилося Христове божество, про яке свідчить Отець при хрещенні і Святий Дух у виді голубині, вказуючи на Христа». Про подію Богоявлення у III столітті говорять у богослуженнях святий Іпполит Римський (+ к. 235) і святий Григорій, Неокесарійський Чудотворець (+ 270), а в IV ст. в дні цього празника святий Григорій Богослов, святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Августин та інші Отці Церкви мали гарні духовні науки. Перед святом Господнього Богоявлення у богослуженнях говориться: «Вифлеєм залишивши, преславне чудо, спішімо до Йордану душею гарячою і там побачимо страшне таїнство" (Світилен утрені з 3 січня). Зі святом Богоявлення тісно пов’язане Велике або Йорданське Водосвяття.

У Східній Церкві є два способи освячення води: велике і мале водосвяття. Мале водосвяття використовують з різних нагод, зокрема в день храмового празника. У Греції, наприклад, є звичай освячувати воду малим освяченням кожного місяця. Велике або Йорданське Водосвяття відбувається два рази в році: в навечір’я і в день святкування Богоявлення. У першому тисячолітті в практиці Східної Церкви було тільки одне Йорданське Водосвяття, а саме в Навечір`я перед святом. Про це говорять Типікони і старовинні бібліотеки Єрусалима та Константинополя. А від ХІ століття приходить звичай освячення води два рази. Типік руського Андріївського Скиту на Афоні з ХV століття говорить про два освячення - напередодні і в день свята. Пояснено практику тим, що в Навечір`я водосвяття вважається символом колишнього хрещення оглашених, а водосвяття в день празника уже відбувається в пам`ять про Христове хрещення в ріці Йордані. Від ХІІІ сторіччя чин Водосвяття стає щораз більше наближеним до сьогоднішнього. Впродовж наступних двох століть чин водосвяття набирає сучасного вигляду. Про Йорданське водосвяття на наших землях згадує Іпатський Літопис під 1148 р. і називає його «Водохрищі». Служебник митрополита Кипріяна (†1406) вже подає чин Йорданського Водосвяття, який використовуємо сьогодні. Від найдавніших часів Церква вважає освячену Йорданську воду великою святістю та приписує їй чудодійну силу для душі і тіла.

У проповіді на богоявлення св. Іван Золотоустий пише: «У цей празник опівночі всі, зачерпнувши води, приносять її додому та зберігають увесь рік... І діється дивне явище: та вода у своїй істоті не псується від довготи часу...» Часто Йорданське Водосвяття відбувається на ріці, якщо в цей день — великий мороз та є крига, то прорубують ополонку у вигляді хреста. Вірні можуть скупатися в освячених водах ріки. У навечір`я Богоявлення, за традицією, родини збираються за столом вечеряти, ця вечеря називається в народі «Голодна кутя» (перша — «Багата кутя» — на Святвечір 6 січня, друга — «Щедра кутя» — в навечір`я обрізання Господнього). Родичі та знайомі відвідують одні одних у ці дні, звіщаючи радісну подію, зокрема і через щедрівки та колядки.

Всесвітній день "дякую": привітання, історія та традиції свята

Вперше вислів "дякую" зафіксовано у словнику-розмовнику, виданому в Парижі в 1586 році. 11 січня відзначається Міжнародний день "дякую" – свято, що було започатковане за ініціативи миротворчих спільнот. Щодня люди вимовляють слово «дякую» мільйони разів, але чи замислюються вони про те, як це слово з'явилося в нашій мові, що означає і наскільки потужну енергетику має? Пам'ятайте, що слова подяки володіють чарівними властивостями - люди за їх допомоги дарують радість один одному, висловлюють увагу і передають позитивні емоції, тому не скупіться на добрі і теплі слова, подякуйте у цей день всім, кого ви любите і цінуєте. УНІАН пропонує згадати історію і традицію Міжнародного дня дякую, а також цікаві вірші, якими ви можете привітати своїх близьких.

Історія і традиції Міжнародного дня дякую Всесвітній день "дякую", який покликаний нагадати людям про цінність хороших манер, заснований за ініціативи ЮНЕСКО і ООН. Вперше вислів "дякую" зафіксовано у словнику-розмовнику, виданому в Парижі в 1586 році. Міжнародний день дякую у багатьох країнах святкують з великим розмахом, проводячи ярмарки, влаштовуючи освітні акції, конкурси і безліч інших розважальних заходів. В освітніх установах говорять про важливість дякувати близьким, розповідають про культурні традиції, етику, а також гарні манери. Крім того, у Всесвітній день дякую проводять благодійні акції, на яких збирають кошти для нужденних. У цей день люди говорять один одному теплі слова і обмінюються листівками, висловлюючи свою ввічливість і подяку.

Магічні властивості слова "дякую" Саме світле і ввічливе свято покликане навчити нас не боятися і не соромитися дякувати оточуючим, світу і самим собі. Слова вдячності здатні покращити настрій, підвищити взаєморозуміння і зарядити позитивними емоціями. Слово "дякую", як вважають психологи, володіє магічними властивостями, воно може заспокоїти і зігріти своєю теплотою. Слово "дякую" є своєрідним усним "погладжуванням". Вираз подяки, на думку фахівців, покращує здоров'я як адресату, так і тому, хто виражає свої почуття. Однак справжня вдячність, яка може принести користь, повинна йти тільки від чистого серця. Слова подяки, особливо "дякую", позитивно впливають на емоційний стан та розумову діяльність людини. Вираз "дякую" застосовувати в житті легко, він дуже простий і щирий і є провідником встановлення теплих доброзичливих відносин. Як писала відомий американський психолог Вірджинія Сатір, людям для виживання потрібно чотири обійми на день, для підтримки — вісім обіймів, а для росту — дванадцять обіймів на день. Не соромтеся подякувати мамі або дружині за приготований сніданок, випадкового перехожого – за те, що притримав перед вами двері, колегу – за надану послугу. Як і в будь-якій справі, тут важлива практика. Чим частіше ви будете дякувати, тим більш вільно і щиро буде звучати ваше «дякую».

Цікаві факти про слово "дякую" - За своєю етимологією слово "дякую" несе в собі знак народження, символ удачі, зв'язок землі і неба, а також чоловічої і жіночої сутності. - Щороку, поряд з Всесвітнім днем "дякую", ми святкуємо Всесвітній день подяки, який відзначається 21 вересня. - Говорячи "дякую", потрібно дивитися людині в очі. - Не можна дякувати людям у стані роздратування – це нікому не принесе радість. - Старовіри не використовують слово "спасибі", так як вважають, що слово виникло від словосполучення "спаси Бай". Бай " - це ім'я одного з язичницьких богів. - З великих міст світу самим ввічливим вважається Нью-Йорк - "дякую" тут найчастіше вимовляють. Найменш ввічливим вважається Мумбаї в Індії.

Привітання з Днем дякую у віршах Спасибі тобі за знайомство, Спасибі тобі за тепло, Спасибі тобі за подарунок, За сміх і посмішку – за все! Спасибі тобі за увагу, Спасибі тобі за очі, Спасибі тобі за бажання Щасливішим зробити мене. Сподіваюся, що наше знайомство Тобі щось принесло, Дякую тобі за роботу, Спасибі ще раз за все! *** Спасибі сонцю за тепло, Спасибі грому за гуркіт, Спасибі за тепло твоє, Дякую за твої обійми. * * * Дуже ввічливо, красиво – Говорити завжди дякую, Якщо місцем поступилися Або щось подарували, Ви про те не забувайте, висловлюйте Подяку, Вітаю з днем Спасибі, Будьте Ви завжди щасливі! *** Скажи спасибі, адже це просто так, Скажи спасибі, адже це така дрібниця, Скажи спасибі, і світ стане світліше, Скажи спасибі, скажи, скажи.

Вітаємо всіх з Міжнародним днем «дякую», бажаємо Вам якомога частіше від душі дякувати тим, хто своїми словами або вчинками робить Ваше життя легшим, спокійнішим, гармонійнішим. Нехай коло Ваших друзів і добрих знайомих буде як можна ширше, нехай оточуючі Вас люди щедро діляться з Вами своєю добротою, теплом і турботою. *** У Міжнародний день «дякую» хочеться подякувати всім! Величезне дякую батькам за життя, і все, що у мене зараз є, друзям — за підтримку у важкі моменти і гарний настрій, коханій людині — просто за те, що вона є! Дякую всім, хто проходить повз, просто так. Адже не варто псувати своє дорогоцінне життя на образи і негатив.

Різдво: найцікавіші традиції світу

Свято Різдва Христового – найкрасивіше зимове свято, яке так чекають дорослі й діти. Різдво приходить до усіх людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок й співі церковного хору. Звуки дитячих голосів, що прославляють Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством увесь Всесвіт. Небо і земля святкують народження Ісуса Христа і на землі, хоча б ненадовго, запановує мир, а серця сповнюються добром і радістю. Незважаючи на загальну спільність свята, кожна країна дотримується своїх традицій у відзначення цього дня та має свої різдвяні цікавинки.

Болгарія Готуватися до Різдва в Болгарії починають заздалегідь. Жінки печуть хліб і готують, чоловіки ріжуть порося. Господар будинку готує товсте поліно для святкового вогнища, яке уособлює «Молодого Бога». Коли він приносить його в дім, то запитує домочадців:«Чи славите ви Молодого Бога?», на що вони обов'язково відповідають: «Славимо, славимо, ласкаво просимо!».Коли запалюють вогнище, це поліно кладуть посередині. Після урочистої вечері починаються колядки. Болгари, зібравшись на новорічне торжество, на кілька хвилин гасять світло. Ці хвилини називають хвилинами новорічних поцілунків, таємницю яких зберігає темрява. Чехія У Чехії Різдво вважається найсприятливішим часом, щоб зазирнути в майбутнє і дізнатися свою долю. Незаміжні чеські дівчата на початку грудня ставлять у воду гілку вишні. Якщо вона зацвіте на Різдво – значить, у новому році дівчину чекає заміжжя.

Австралія Напередодні Різдва австралійці розстеляють біля своїх будинків покривала і колядують. Святкують переважно на пляжі, готуючи гриль страви. Обдаровують один одного презентами,грають в крокет, пляжні ігри, купаються. Святкова традиційна вечеря – це холодні (в Австралії в цей час літо!) страви з морепродуктів, індичка, салат, десерт зі сметани, граната і полуниці. Іспанія В Іспанії є багато регіонів, в кожному із яких свої звичаї, культура, навіть мова. У Каталонії, наприклад, існує незвичайна різдвяна традиція – «годування» різдвяної колоди. За два тижні до свята, колоду вкривають ковдрами і починають її «пригощати» – підкладають під ковдри фрукти та солодощі. А в різдвяну ніч її кладуть біля каміну, і маленькі діти починають бити по ній палицями, «вибиваючи» таким чином для себе подарунки. Франція Французькі дітлахи на Різдво отримують на подарунки від людини на ім'я Пер Ноель. Подарунки він кладе в дитячі черевички, які малюки з вечора залишають біля каміна. У Пер Ноеля є суворий напарник, якого звуть Пер Фуетар, він нічого не дарує, а навпаки – карає різками дітей, які себе вели нечемно і були неслухняними.

Англія Для британських різдвяних традицій дуже характерним є розсилання великої кількості різдвяних карток усім близьким, знайомим, колегам, поштареві або й молочнику, який щодня розвозить молоко повз будинок. В Англії досі зберігся старовинний звичай прикрашати будинок гілками гостролиста та плюща. А над дверима вішати гілочку омели. Раз на рік, напередодні Різдва, чоловік має право поцілувати будь-яку дівчину, яка зупинилася під цією вічнозеленою рослиною. Оскільки таке трапляється рідко, один англієць навіть пішов на хитрість – він прикрасив гілочками омели дзеркало в своєму будинку, щоб мати можливість цілувати всіх дівчат, які чепуряться біля нього. День після Різдва у Англії відомий як «боксінґ дей». Назва походить від колишньої традиції давати різдвяний ящичок – «бокс» із маленьким подарунком усередині рознощикам товарів, що регулярно навідувалися до помешкання упродовж року. Мексика У Мексиці Різдво настільки шановане свято, що вже з середини грудня багато мексиканців припиняють ходити на роботу. Вони готуються до свята, проводять час з сім'єю, відвідують рідних і друзів. А з 16 грудня починається урочиста хода, яка символізує біблійну історію про те, як Марія і Йосип з немовлям Ісусом шукали собі нічліг. Учасники процесії йдуть містом із запаленими ліхтариками і стукають у двері кожного будинку. А на Різдво мексиканці обов'язково б'ють тарілки – на щастя і на знак закінчення старого року.

Словаччина У Словаччині, як і в Чехії, на Різдво теж люблять ворожити. Що, втім, не дивно – довгі роки мешканці цих двох країн проживали в одній державі. Тут обов'язково готують традиційний святковий пудинг, ложку якого зачерпує найстарший чоловік у сім'ї і підкидає до стелі. Вважається, що чим більше їжі прилипне до стелі, тим благополучнішим буде наступний рік для всієї родини. Норвегія У Норвегії на Різдво прийнято ховати подалі мітли, швабри та віники. Адже норвежці досі вірять, що напередодні Різдва по землі ходять відьми, чорти та інша нечисть. Ось і ховають подалі все на чому якась відьма, не дай Бог, захоче політати.

Італія А ось в Італії відьом навпаки чекають з нетерпінням. Точніше, одну добру відьму на ім'я Бефана. Саме вона, а не Санта-Клаус приносить подарунки дітям у цій країні. Існує легенда, що коли волхви несли дари для немовляти Ісуса, вони покликали Бефану з собою. Бефанатоді не мала ніякого уявлення, про кого йде мова, та й зайнята була, тому ввічливо відмовилася супроводжувати волхвів. Про що пізніше дуже пошкодувала. І тепер кожного року вона приходить у домівки італійців з подарунками в надії побачити Ісуса. Німеччина У деяких регіонах Німеччини є дуже цікаві різдвяний звичай – 26 грудня ходити в гості, щоб похвалити гарно прикрашену ялинку. Ця традиція так і називається – «Хвала різдвяній ялинці». Гість вихваляє ялинку, а господар пригощає його чаркою міцного напою і чимось смачненьким. Різдво в Німеччині свято дуже сімейне. Вся родина повинна неодмінно зібратися за святковим столом. У цей день відбувається церемонія вручення подарунків, апофеозом новорічного бенкету – є різдвяний пряник. У Південній Німеччині й Австрії часто дарують скляних або порцелянових поросят, які являють собою скарбнички.

Фінляндія У Фінляндії є різдвяна традиція, схожа з нашою великодньою. Увечері після церковної служби в цей день прийнято ходити на цвинтар, поминати померлих і приносити на їхні могили свічки та ялинові вінки. А за обіднім столом подають кашу, в якій захований мигдальний горішок. Той, кому він дістанеться, повинен заспівати пісню. Португалія Португальці напередодні Різдва дарують «королівський пиріг». Окрім цукатів і мигдалю, в ньому запечена одна медалька або фігурка. Той, кому пощастило її знайти, зовсім незобов'язаний ковтати сюрприз, який просто означає: мир будинку твоєму! Різдво своїм корінням дуже пов'язаглибокою християнською традицією. Воно є родинним святом, коли всі об'єднуються довкола різдвяного символу: столу з типовими для цього свята стравами. Різдвяна Літургія в Португалії називається «Літургією півня», бо говориться, що в момент народження Христа співав півень. На Святу вечерю готується спеціальна страва «consoada» із бакали та інших риб, які є символами посту.

Україна Наша країна має свої традиції святкування Різдва, про які ми вже розповідали. Проте виявляється, в католицьких районах України також є незвичайна різдвяна традиція. Кажуть, на Західній Україні, в одному з селищ,жила колись бідна вдова зі своїми дітьми. Коли ж настало Різдво, їй нічим було прикрасити ялинку. Сумні діти полягали спати, а вранці, прокинувшись, побачили, що все дерево прикрашене павутиною із золота та срібла. З тих пір з'явився звичай, ховати серед гілок ялинки павутиння. Вважається, що того, хто його знайде, чекає в новому році щастя та процвітання.

Про що нагадав українцям День благодійництва

Наш людський світ, на жаль, сповнений нужди і нужденних, а благодійна діяльність у багатьох випадках не дозволяє доводити цю проблему до відчаю. Саме з цієї причини 13-го грудня 2007-го року Указом Президента України №1220/2007 в незалежній Україні було встановлено окреме офіційне свято – День благодійництва. Цей день відзначається в кожну другу неділю грудня.

Безкорислива практична допомога своєму ближньому або кому б то не було в усі часи являла собою фундамент доброти і людяності в усьому світі. Благодійництво часто стає тим «рятівним колом», яке дозволяє людям, що потрапили у ту чи іншу біду, долати непрості ситуації, або хоча б не допускати розвитку ще більш згубних наслідків.

Метою запровадження Дня благодійництва є підтримка громадських ініціатив, відверте прагнення українського суспільства до принципів милосердя й гуманізму, активне сприяння розвитку благодійної діяльності, підтримка організацій та структур, що здійснюють цю діяльність в умовах нашого сучасного суспільства.

Багато держав навіть на законодавчому рівні намагаються підтримувати й стимулювати благодійну діяльність у своєму суспільстві. У європейських країнах та Сполучених Штатах Америки розроблено і діє відповідне законодавство, яке дозволяє проводити досить ефективну благодійну політику. Працює ряд міжнародних організацій і фондів.

У сучасному світі поняття благодійництва все частіше асоціюється з великими компаніями або окремими багатими людьми, спеціальними благодійними фондами або відомими брендами. Допомога, що ними надається, безперечно, є позитивним кроком, і нагородою за цю діяльність є добре ім’я благодійників, яке згадується й поважається у всьому суспільстві. Серед людей, що займаються благодійною діяльністю, є й ті, чиїх імен ми, можливо, не дізнаємося ніколи.

У День благодійництва ми нагадуємо знамениті слова зі Святого Письма, які проголошують про те, що «Блаженніше давати, ніж приймати». Нехай кожен із нас спробує надати посильну лепту в будь-яку благу справу, і тоді спільно ми неодмінно помітимо, що саме такими вчинками й досягаються порядок і загальне благополуччя, спокій і радість для всіх. З Днем благодійності Вас і нехай таких Днів буде більше в нашому житті!

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Права людини – це права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином, є однаковими для всіх людей. Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід’ємними для кожної людської істоти. Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції відслідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права. Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни виникла потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму зверненні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-х, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов’язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії.

Отже, сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства. Для роботи над підготовкою документу була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом повинно було представляти все людство. До комісії увійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії. Очолив підготовку проекту Декларації за дорученням генерального секретаря ООН канадець Джон Петерс Гамфрі, який незадовго до того був призначений директором Відділу прав людини ООН. Структуру «Загальної декларації прав людини» запропонував представник Франції в ООН Рене Кассен. На структуру документу вплинув Кодекс Наполеона (офіційно – Цивільний кодекс французів, введений указом Наполеона у 1804 р., який закріпив завоювання Французької революції і став першим подібним правовим документом європейської буржуазної епохи). Декларація починалася із преамбули, де були окреслені загальні засади, що визначають причини її проголошення. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства. Основний текст Декларації формує чотири блоки. Перший блок проголошує права індивіда, такі як право на життя і заборону рабства. Другий блок проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третій блок проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четвертий блок визначає соціальні, економічні й культурні права. Останні три статті Декларації присвячені обов’язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об’єднаних Націй. За декларацію проголосували 40 держав: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела. Голосів «проти» не було, але 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія.

Загальна декларація разом з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, прийнятими Генеральною Асамблеєю 16 грудня 1966 р., визначається як Міжнародний Білль про права людини. «Загальна декларація прав людини» вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона носила рекомендаційний характер, складалася з 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інститути міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Загальна декларація прав людини» перекладена 375 мовами й діалектами мов.

Україна ратифікувала ці пакти у 1973 р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов’язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством, що надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів. З тих пір щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжується кампанією з популяризації знань про людські права й «Декларацію».

День української армії – професійне свято всіх військових збройних сил держави, наших мужніх захисників

Загальне професійне свято всіх українських військовослужбовців вже давно заслужило шану і повагу всього народу України. 6 грудня 1991 року було прийнято Закон «Про Збройні Сили України», а вже у 1993 році постановою Верховної Ради України від 19 жовтня № 3528-ХІІ було на державному рівні встановлено дату 6 грудня – День Збройних Сил України. Після проголошення Україною незалежності на долю держави випало немало економічних та політичних труднощів. Але діючому складу українських військових вдалося не лише зберегти високий професіоналізм, боєготовність і хороші армійські традиції, але і стати однією з найсучасніших боєздатних армій на пострадянському просторі. На сьогоднішній день сили українських миротворців широко затребувані всім світовим співтовариством, що свідчить про високі технічні можливості армії ЗСУ і про довіру до професійної підготовки військовослужбовців української армії.

До складу української армії входять всі роди військ, які представлені Повітряними і Військово-морськими силами України, а також Сухопутними військами. У структуру Сухопутних військ входить армійська авіація і аеромобільні війська, механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, високо мобільні десантні війська і війська протиповітряної оборони. У структуру повітряних сил включені винищувальна і штурмова авіація, зенітно-ракетні та радіотехнічні війська. Справжня сила будь-якої армії – в доблесті і честі солдатів і офіцерів. Український воїн – надійний захисник, відданий патріот і людина, для якої слова «честь, свобода, незалежність» - не пустий звук. В цей день ми приєднуємося до привітань на адресу наших славних захисників, ветеранів і новобранців, солдат і офіцерів. Бажаємо їм міцного здоров’я, успіхів у їх нелегкому ратному труді і всього найкращого!

ЛЕГЕНДИ І МІФИ СУМЩИНИ

Історія нашого краю сягає корінням в далеке минуле, реальне і казкове Загальновідомо, що на Сумщині бували Петро I, Олександр КУПРІН, Антон ЧЕХОВ. Багато хто знає, що в Суми під час Громадянської війни приїжджав відомий революціонер Лев ТРОЦЬКИЙ, а не менш відомі Лавр КОРНІЛОВ і Антон ДЕНІКІН, переодягнені в робочих, мало не потрапили в руки більшовиків в Конотопі. Але мало хто знає, що будиночок, в якому проживав у Сумах Петро I, не згорів, а є цілим в самому центрі міста. І не виключено, що Змій Горинич і Кощій Безсмертний також могли бувати в наших краях. А от Баба-Яга - ні. Історик, доцент Сумського державного університету Віктор ЗВАГЕЛЬСЬКИЙ переконаний, що в основі всіх міфів, легенд і казок лежать реальні події. Казкові персонажі мають своїх реальних двійників-прототипів. Так, учені вважають, що прототипом Кощія Безсмертного є половецький хан Кончак. А Змій Горинич також мав свій прообраз - це наш Чернігово-Сіверський князь Олег ГОРИСЛАВОВИЧ. За словами історика, сьогодні наукою встановлено, що коріння легенд, міфів і казок йдуть на п'ять-сім тисяч років тому і належать до кінця палеоліту - початку неоліту. Зародившись у глибокій давнині, всі ці перекази з плином часу трансформувалися - кожне покоління їх перероблювало під свої традиції, світогляд і культуру.

Легенди про підземні ходи Кажуть, що під Сумами знаходиться підземний хід фантастичної протяжності. Прокладений він від Воскресенської церкви до річки Псел і від річки йде в бік Басів. На думку Віктора Звагельського, ці байки не мають нічого спільного з реальним станом речей: «Це абсолютна фантастика, т. к. підземний хід є складною гідротехнічною спорудою. Створення підземного ходу такої протяжності під силу тільки потужній економіці, а не тієї, що була в давнину. Так воно було і не потрібно», - говорить він. За словами історика, науці добре відомі невеликі підземні ходи довжиною 5-10 метрів - схованки. Вони були в Путивлі, вели до води, але необов'язково до річки. У Путивльському монастирі такий сховок вів до криниці, що знаходиться за його стінами. «У самому монастирі колодязя немає, тому в разі облоги такий підземний хід міг вирішити проблему нестачі питної води. Виривали його по дотичній до джерела, тому це не зовсім підземний хід, а косою колодязь», - уточнив Віктор Звагельський. Він також розповів, що одного разу старожили с. Ігоревка повідомили йому і професор Павло ОХРІМЕНКО про таємний підземний хід довжиною в 25 км. Старожили стверджували, що по підземному ходу може легко проїхати карета від їхнього села «поперек річки Сейм» до Путивля. Вони запевняли, що досі під землею ночами щось гримить. «Це також абсолютна фантастика, але народ хоче вірити в диво. Всі хочуть. І я хочу», - посміхається Віктор Борисович. За його словами, на Сумщині при розкопках часто знаходять підземні підвали, приймаючи їх за підземні ходи: «Враховуючи те, що раніше холодильників не було, а продукти треба було якось зберігати, підвали робили великими. Вони часто з'єднувалися один з одним, особливо якщо будувалися під церквою чи монастирем. У Глухові 15 років тому ми проводили розкопки і знайшли підвал довжиною близько 30 м. Це була ціла підземна галерея, що включає в себе і льодовик. Взимку місцеві жителі запасали лід, і він тримався там до серпня. На лід викладали м'ясо і рибу».

Сумщина - колиска цивілізацій Козаки походять від прасумчан і повернулися, щоб відбутися назад. Людей завжди цікавили питання про те, хто вони, звідки прийшли і чому так називаються. Вважається, що Суми були засновані групою козаків під проводом Герасима Кондратьєва в місці злиття річки Суми та Псла. У середині XVII ст. Приблизно в той же час і схожим чином засновані Лебедин, Охтирка, Тростянець та деякі інші поселення на цій території. Легенду про трьох сумках, знайдених на березі річки, знають всі. Річка до цього начебто текла собі і ніяк не називалася. А з-за сумок її нарекли Торбою... Красиво, тому що зрозуміло і, головне, правдоподібно. Ось так просто виросли три сумки на березі, а потім і на гербі міста! Але і серйозні дослідники займалися походженням назви річки Сума, яка тепер називається просто Сумка. Були виявлені різні варіанти тлумачень. У слові вбачали сліди тюркських, фінно-угорських і навіть корейської мов. Значення приблизно таке: «земля серед води». Поняття «вода» звучить і в назві Псла, але вже в співвіднесенні з абхазьким і адигейський мовами. При археологічних розкопках на Сумщині виявлені сліди культур декількох абсолютно різних типів. Звідси робиться висновок, що тут стикалися і взаємодіяли багато народів, які витісняли один одного, іноді змішувалися. Анітрохи не сумніваючись у компетентності серйозних дослідників, повернемо цей кубик іншою гранню. Раптом ці культури та народи не приходили сюди, а звідси вийшли і поширилися по всьому світу?! І козаки Кондратьєва не прийшли у Дике поле, а повернулися в рідні місця і знайшли три сумки, забуті їх предками кілька тисячоліть тому?! Що було потім, відомо більш або менш точно...

Тростянецький епізод Про зв'язок Чайковського з Сумщиною говорять давно,багато і детально. В деталях описані його візити в Низи, у маєток Миколи Кондратьєва. Але там він гостював вже як зрілий, відбувся композитор. Відомо також, що вперше на Сумщину Петро Ілліч приїхав у 1864 р. Це був візит двадцятичотирирічного студента Петербурзької консерваторії в маєток Олексія Голіцина. Тоді Чайковський був зовсім не таким, яким ми звикли бачити його на портретах. Молодий, зовсім ще не знаменитий - просто талановитий студент... Саме в Тростянці, в будинку Голіциних Чайковський написав свій перший симфонічний твір - увертюру до драми А. Островського «Гроза». Але і про це неодноразово писали його біографи. З Тростянцем пов'язана маловідома сторінка з життя класика, навіть і не сторінка, а так, епізод. Трапилася тут зі студентом Петриком любов. Потужна і, як це часто буває, нещасна. Дівчина, в яку мав необережність закохатися майбутній класик, була сама по собі хороша, але належала до іншого соціального кола. То була міщанкою, то взагалі селянського звання. А Петро Ілліч був все-таки дворянином! Хто не був молодий, той не був дурний - це правило поширюється навіть на геніїв. Переживав молодий студент страшно - видно, ніхто не пояснив йому, що творчій людині краще одружитися на пристойному придане, а то і не одружуватися зовсім. Роман, як водиться, закінчився нічим. Втім, може бути, в цьому епізоді криються коріння деяких особливостей інтимних уподобань класика, про яких не говорять голосно, а якщо й говорять, то далеко не в першу чергу. Вся ця історія існує, скоріше, на рівні перекази, адже такі речі рідко фіксуються у щоденниках або листах. Але легенда чомусь виявилася досить живучою. Правдоподібно і красиво, як у телесеріалі.

Чарівна сила переляку Воскресенська церква в Сумах - перша кам'яна будівля в місті. Будівництво храму почав Герасим Кондратьєв, а завершив його син Андрій. Церква побудована в стилі українського бароко... Вціліла в найнебезпечніші часи боротьби з «релігійним дурманом»...Але деякі епізоди з історії цього пам'ятника не потрапили в довідкову літературу, а передаються усно. У 1966 р. в Сумах вирішили побудувати будинок, який ми називаємо «Білим домом». Виявилося, що реалізації грандіозного проекту Воскресенська церква заважає. Храм вирішили знести, без особливих сумнівів і докорів сумління, але і без зайвої реклами. За планом передбачалося підірвати дзвіницю, а вона, падаючи, повинна була зруйнувати основну будівлю. Вже стали свердлити шурфи під вибухівку, а ось це вже неможливо зробити непомітно. Люди щось запідозрили, а потім дізналися напевно, що церкви, судячи з усього, «гаплик». Представники прогресивно налаштованої інтелігенції почали телефонувати в Київ. Задіяли особисті зв'язки в Міністерстві культури, в ЦК КПУ. Але час йде, а підготовка до вибуху триває. Сумчанин Володимир ПИЛИПЕНКО, нині, на жаль, покійний, в той час був в. о. начальника обласного управління культури. Щоб врятувати церкву, він звернувся до секретаря обкому КПУ. Наводив різні аргументи, але розмови не виходило. Секретар обкому заявив: «Я б взагалі всі церкви зніс!» Тоді Володимир Данилович навів останній аргумент: «Хочете, щоб завтра радіо „Свобода“ повідомило, що в Сумах підірвали історичний пам'ятник?» Партійний функціонер задумався і скомандував поки нічого не підривати. Чиновники в подібних випадках зв'язуються з вищими інстанціями, щоб зняти з себе відповідальність. Це вимагає часу. А вже на наступний день в місті з'явилася комісія з Києва. Ознайомившись зі станом справ на місці, комісія вирішила, що Воскресенську церкву потрібно відремонтувати і надалі охороняти. Храм стоїть на своєму місці, завдяки винахідливості одних і, м'яко кажучи, обережності інших.

На гусарських мундирах У охтирчан популярна історія про назву їхнього міста, пов'язана з Петром I та Катериною II. Мало кого бентежить, що цар Петро народився через 30 років після виникнення Охтирки. Але легенда настільки цікава місцевим жителям і так обросла подробицями, що історичні факти відійшли на другий план. Отже, кажуть, що Петро I проїжджав поблизу містечка, розташованого на річці. Причому річка була неймовірно чистою. І вирішив російський імператор роздивитися, чи немає поблизу ворожих військ. Кажуть, що у царя під рукою опинилася підзорна труба. У самий невідповідний момент одне із стекол випало прямо в річку. Цар розсердився і весь гнів вилив на чисту річку: «Ах, ты вор! Вор скла!». Так у неймовірно чистої річки з'явилася назва. Легенда про назву Охтирки ще цікавіше. Імператрицю коронували в 1762р., а офіційною датою виникнення міста вважають 1642 р. А назва «Охтирка» вчені прив'язують до тюркського слова «ak-tura», що в перекладі означає «біла фортеця», або до слова «ak-rir» - «біла скеля». Крім того, козаки-переселенці оселилися на річці Охтирка біля гори Актыр, від яких успадкував назву і саме місто. Але охтирчанам так хотілося примазатися до слави великодержавної матінки, що на ці факти мало хто звертав увагу. І вони вперто вірять в іншу легенду. Мовляв, карета Катерини II якось їхала по мосту через річку Ворскла, імператриця розглядала покриття мосту і помітила дірку. «Ах, дырка!» - закричала Катерина. З тих пір і стали називати місто Охтиркою, замінивши для милозвучності «д» на «т». А ось легенда про походження назви озера Зеленого в тій же Охтирці. Якось навесні Катерина II проводила військову реформу - з козаків робила бравих гусарів. Дійшла черга і до Охтирського козацького полку, якому судилося стати гусарським. До речі, в ньому свого часу проходили службу Михайло ЛЕРМОНТОВ і Денис ДАВИДОВ. Напередодні Великодня козаки отримали новенькі гусарські мундири зеленого кольору і з гордо піднятими головами простували на великодню службу. По закінченні молебню охтирчани за християнським звичаєм стали тричі цілуватися один з одним - христосуватися. Чого не робили в відповідь все гусари. Городянам така поведінка ще вчорашніх козаків дуже не сподобалося. І як результат - зелені мундири з трупами господарів у той же день лежали на дні озера. Кажуть, чисте озеро стало Зеленим.

Виходячи з поїзда на залізничній станції Путивль, пасажири виявляються в Бурині. До славного міста Ярославни і князя Ігоря ще цілих 20 км! Географічне невідповідність пояснює легенда місцевого походження. Кажуть, за часів царя Олександра II у 1867 р. було сплановано і особисто государем затверджено будівництво великого залізничного шляху від Курська до Києва. Государ боявся відстати від Європи і не шкодував грошей на залізницю. Згідно з проектом, полотно повинно було пройти вздовж Московсько-Київського тракту, а значить, через Глухів, Кролевець та Батурин. Але біля Батурина на шляху залізниці була пасіка відомого бджоляра Петра ПРОКОПОВИЧА, який винайшов спосіб відбору меду без знищення бджолиної сім'ї. Бджоляр дізнався, що заради залізниці його пасіку доведеться знести, і занепокоївся. Його впливу вистачило, щоб будівництво лінії перенаправили до станції Ворожба. Але цим вирішилася проблема тільки бджоляра, а будівельники отримали новий головний біль. На шляху дороги біля містечка Путивль виник Сейм, який був набагато ширше нинішнього. Значить, потрібно будівництво капітального мосту - отже, і більше коштів. Підрядники були в жаху. Адже гроші неабияк пропивались і осідали в приватних кишенях. А купці р. Путивля не хотіли пускати «дракона» через своє містечко і дали хабар будівельникам. Невідомий проектувальник запропонував прокласти дорогу через з. Буринь, а на станції повісити вивіску Путивль. Будівництво залізниці Курськ-Київ було завершено в 1868 р., і ось вже більше 140 років «неграмотні» мандрівники дивуються невідповідності пункту призначення купленим квитком.

Остання фортеця самозванця Путивль відомий у світовій історії тим, що в XVII ст. його мешканці підтримали бунт проти Бориса Годунова. У травні 1605 р. після раптової смерті Бориса ГОДУНОВА на престол зійшов цар Московії, відомий в історії як Лжедмитрій I. Дружина Івана ГРОЗНОГО визнала в «царевича» свого сина Дмитра. А московський патріарх увінчав його голову царською короною. Це було смутний час в історії Росії. Досі російські історики вважають, що сходження на престол царя-самозванця здійснилося завдяки підтримці Лівобережної України. Зокрема, жителів невеликого містечка Путивль. На початку 1605 р. Путивль на деякий час став багатолюдним і гучним. Тут після поразки під селом Добриничи відсиджувався бунтар-самозванець, проголосив себе сином Івана Грозного. Сюди стікалися повстанці з Слобідської України, російські селяни і білоруська шляхта. Лжедмитрій був також відомий як чернець Григорій і Богдан ОТРЕП'ЄВ. Як і киянам, жителям Путивля Лжедмитрій обіцяв на 10 років звільнити їх від сплати всіх податків. Він збирався повернути Юріїв день, в який селянин міг поміняти боярина. Також обіцяв раз в році на лобному місці приймати народ зі скаргами. Це була вже третя спроба «царевича» виступити з походом на Москву, яка закінчилася поразкою різношерстого війська Лжедмитрія, наполовину складався з українських козаків. Він дивом втік в Рильськ, а звідти в Путивль. Якби не смерть Бориса ГОДУНОВА в квітні 1605 р., то, можливо, не бачити Лжедмитрію престолу. А населенню Моравська, Чернігова й Путивля, який підтримає самозванця, довелося б відповідати перед Москвою за підтримку бунтаря. Кажуть, у Путивлі Лжедмитрій переховувався у Молчанському монастирі. Сьогодні екскурсоводи показують туристам вежу храму, в якій самозванний син Івана Грозного писав листи в пошуках нових покровителів для походу на білокам'яну. А ченці Молчанського монастиря нібито отримували секретні листи від Бориса Годунова з пропозицією вбити самозванця. Але посланці-шпигуни були вбиті прихильниками Лжедмитрія.

Всесвітній День боротьби зі СНІДом

1 грудня 2020 року відмічається Всесвітній День боротьби зі СНІДом. Його мета – привернути увагу громадськості і нагадати суспільству, що ВІЛ/СНІД є однією з самих глобальних проблем людства. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я у світі з ВІЛ-інфекцією живе близько 37 мільйонів людей, серед яких 19,5 мільйонів отримують антиретровірусне лікування. Україна залишається регіоном з високим рівнем поширення ВІЛ. За даними Об’єднаної програми Організації Об’єднаних Націй із ВІЛ/СНІД, близько 244 тисячі українців мають ВІЛ, з них близько 100 тисяч не знають про свою хворобу.

Найчастіше – у понад 70% випадків – ВІЛ в Україні передається статевим шляхом. Враховуючи цей факт, фахівці рекомендують використовувати презервативи, утримуватись від сексуальних контактів з незнайомими партнерами, а маючи постійного партнера, зберігати вірність. Вірусом імунодефіциту можна заразитись через кров, тому дуже важливо, щоб для ін’єкцій використовувались лише одноразові стерильні шприци і голки, а інструменти для пірсингу, татуювань, манікюру тощо – стерилізувались. ВІЛ також передається від матері до дитини під час вагітності, пологів та грудного вигодовування. В цьому випадку лікарі проводять антиретровірусне лікування матері під час вагітності та пологів, призначають кесарів розтин та рекомендують штучне вигодовування. Сьогодні ВІЛ – це не вирок. Люди, які живуть з вірусом імунодефіциту людини, можуть жити звичайним життям, народжувати дітей, працювати, подорожувати тощо. Достатньо вчасно вживати ліки. Завдяки успішним державним закупівлям через міжнародні організації, Україна повністю забезпечує лікування усіх хворих на ВІЛ антиретровірусною терапією (АРТ). Якщо ВІЛ-інфекція діагностується вчасно, відразу розпочинається АРТ і надається необхідне лікування пацієнту, а відтак людині гарантується якісне та повноцінне життя. Всесвітній день боротьби зі СНІДом – це важлива нагода для підняття поінформованості молоді, широких верств населення

ЧОРНА СПОВІДЬ УКРАЇНИ

Голодомор 1932–1933 рр.

Мертві люди на вулиці Харкова, 1932р. Другий за хронологією Голодомор стався через одинадцять років після 1921 року. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творен­ня перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті. Хлібозаготівлі, враховуючи їх обов’язковість та карально-репресивний механізм виконання, виявилися одні­єю із фіскальних форм натурально-продуктових повинностей українських селян і стали головною причиною жахливої трагедії Голодомору. У липні 1932 р. на конференції ЦК КП(б)У у Харкові було визначено затверджені московським центром розміри хлібопоставок з урожаю 1932 р. у розмірі 356 млн пудів. Новий план був непосильний для все більше деградуючого сільського господарства. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося зібрати тільки 136 млн пудів хліба. Станом на 5 жовтня того ж року з 23 тис. 270 колгоспів виконали план тільки 1 тис. 403 колгоспи. З мізерного збору зернових у 1932 р. в Україні вилучили 52 %, внаслідок чого виникла криза сільськогосподарського виробництва. «Боротьба за хліб», яку ініці­ював В. Молотов та Й. Сталін, перетворилася на війну проти селян. Запопадлива партноменклатура вимагала абсолютного виконан­ня плану хлібозаготівель до 10 грудня, запроваджуючи всілякі репресії.

Голодні селяни залишають село і йдуть до міста шукати хліб Жовтневий візит Молотова в Україну виявився «переломним». Він вимагав від партійних організацій активної «боротьби за хліб», а від колгоспників - «виконання своїх першочергових зобов’язань перед пролетарською державою». 9 листопада 1932 р. Наркомюст УСРР та Генеральна прокуратура розіслали вказівки місцевим судовим органам, щоб вони забезпечували стягнення хліба із селян. 11 листопада 1932 р. Раднарком УСРР видав інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», яка озброїла місцеві органи влади нормативним доку­ментом. Відповідно до цього документу дозволялося застосовувати репресії, чинити свавілля та знущання над селянами, які не «виконують своїх зобов’язань». Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельно­го наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Держава не дбала про селян, вважала їх «во­рожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння. 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про за­ходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходять за межі політичного рішення. В основних стат­тях Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. йдеться про те, що положення цієї постанови створили умови, несумісні з виживанням, що відповідає поняттю геноцид. Партійна постанова зобов’язу­вала радянські органи влади «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених в колгоспах, повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, що незадовільно вико­нують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, виданого для громадського харчування, вилучити в окремих кол­госпників та одноосібників, украденого ними зерна під час жнив. У колгоспах, які не виконували плану хлібозаготівель, влашто­вували публічний обмолот зернових з присадибної ділянки кол­госпника, зараховуючи її як видачу на трудодні. Крім переліче­них заходів пропонувалося занесення колгоспів на «чорну дошку», коли відбувалася продовольча та комунікаційна ізоляція кол­госпників у селах. «Чорні дошки» як система примусових заходів і соціальної ізоляції населення на­лежали до карально-репресивного арсеналу партійно-радян­ських органів влади, спрямованих проти «злісних утримувачів хліба».

Охорона зерна від голодних селян Шість перших експериментальних сіл, занесених на «чорну дошку», стали випробувальним майданчиком сталінської зброї масового фізичного знищення за національною ознакою. Понад 30 тис. українських селян перших шести сіл опинилося в резервації. Згодом майже все сільське населення України було приречене на «чор­ні дошки»: колгоспи 82-х районів України відчули на собі їх руйнівний вплив, а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн сільського населення. 20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. Жовтнево-листопадовий наступ 1932 р. проти українських хліборобів, керований В. Молотивим за вказівкою Й. Сталіна та кон­сультативної підтримки Л. Кагановича, спричинив апогей голодомору 1933 року. Свавілля судових органів, уповноважених, голів та активістів сільських рад, забезпечене партійними директива­ми та інструкціями Наркомюсту, не мали меж. Для «успішного» завершення хлібозаготівель почали засто­совувати так звані загороджувальні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння». Голод розпочався восени 1931 р., а про­тягом 1-ї пол. 1932 р. набув виразних ознак Голодомо­ру, охоплюючи все більшу кількість районів. Протягом січня–липня 1933 р. територією Голодомору стали усі області УСРР та райони Молдавської АСРР. Жертвами Голодомору стали українські селяни, які переважа­ли в сільських районах УСРР. Від го­лоду страждали також етнічні меншини, які компактно проживали в Україні. Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним та черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду була масовою. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу – до 20% хворих. Решта гинула від різних хвороб. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб.

Голодні діти на вулиці, 1932 р. Під час трагедії голоду держава вдалася до масового вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933-й рік вирізнявся ваговими показниками заготовленого золота. Якщо протягом 1932 р. «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 т., то у 1933 р. – 44,9 т. побутового золота. Політика заготівель хліба і золота, основним чинником яких стала торгівля борошном за валюту, мала єдину мету – мобілі­зацію валютних цінностей. Селяни, одержавши в приймальних пунктах квитанції, ордери, бони, поспішали до магазинів "Торгсину". В обмін на золото купували переважно борошно, крупу, цукор, жири. Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за принципом рознарядки, які вирізнялися небувалим цинізмом та зухвальством конкретних виконавців. За торсинівську валюту держава придбала обладнання для 10 «велетнів» перших сталінських п’ятирічок: Горьківського автозаво­ду, Сталінградського, Челябінського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу. Спалах людоїдства в Україні припадає на весну – поч. літа 1933 року. Поїдання людей були зафіксовані в усіх областях УСРР. В українських селах у 1933 р. зникли коти та собаки, яких з’їли го­лодні селяни. Голодний психоз і тривале недоїдання спричинили мутацію моралі. Селяни-канібали втратили людський облік.

Померлі з голоду, 1932-1933 рр. Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду, були діти. Вони помирали, тому що належали до категорії «непрацездатних». Першими відчули кістляву ходу Голодомору діти інтернатних установ 180-ти районів УСРР, які зняли з централізованого продовольчого постачання. Смертність дітей в українському селі стала причиною непо­вноцінного навчального року. Голодомор став наслідком терористичної діяльності комуністичного режиму, який штучно створив умови існування, несумісні з життям, то­му радянська соціально-економічна політика тих років мала ви­разні ознаки геноциду. Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», «чорні дошки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», поз­бавлення житла, присадибної землі, унеможливлення пересу­вання та інші форми терору (розкуркулення, депортації, ув’яз­нення, розстріли) розкривають далеко неповний перелік репре­сивних дій зі свідомою мотивацією масового вбивства великих груп людей.