ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Права людини – це права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином, є однаковими для всіх людей. Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід’ємними для кожної людської істоти. Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції відслідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права. Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни виникла потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму зверненні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-х, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов’язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії.

Отже, сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства. Для роботи над підготовкою документу була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом повинно було представляти все людство. До комісії увійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії. Очолив підготовку проекту Декларації за дорученням генерального секретаря ООН канадець Джон Петерс Гамфрі, який незадовго до того був призначений директором Відділу прав людини ООН. Структуру «Загальної декларації прав людини» запропонував представник Франції в ООН Рене Кассен. На структуру документу вплинув Кодекс Наполеона (офіційно – Цивільний кодекс французів, введений указом Наполеона у 1804 р., який закріпив завоювання Французької революції і став першим подібним правовим документом європейської буржуазної епохи). Декларація починалася із преамбули, де були окреслені загальні засади, що визначають причини її проголошення. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства. Основний текст Декларації формує чотири блоки. Перший блок проголошує права індивіда, такі як право на життя і заборону рабства. Другий блок проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третій блок проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четвертий блок визначає соціальні, економічні й культурні права. Останні три статті Декларації присвячені обов’язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об’єднаних Націй. За декларацію проголосували 40 держав: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела. Голосів «проти» не було, але 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія.

Загальна декларація разом з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, прийнятими Генеральною Асамблеєю 16 грудня 1966 р., визначається як Міжнародний Білль про права людини. «Загальна декларація прав людини» вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона носила рекомендаційний характер, складалася з 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інститути міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Загальна декларація прав людини» перекладена 375 мовами й діалектами мов.

Україна ратифікувала ці пакти у 1973 р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов’язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством, що надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів. З тих пір щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжується кампанією з популяризації знань про людські права й «Декларацію».