«…Любіть Суми так, як я їх любив»

25 вересня 1820р. народився відомий український діяч, меценат та «батько» Сум – Іван Герасимович Харитоненко, який написав у своєму заповіті ці слова: «…Любіть Суми так, як я їх любив».

Ті, хто знає історію Сум бодай пунктирно, не можуть оминути цю постать. Не буде перебільшенням сказати, що й сьогоднішнє місто та його жителі сповна користуються численними благами, залишеними у спадок Іваном Харитоненком. Дитяча лікарня Святої Зінаїди і залізобетонний міст через Сумку, кадетський корпус і Олександрівська чоловіча гімназія з пансіоном, особняк на вулиці Троїцькій і Свято-Троїцький собор, залізниця і вокзали лінії Баси — Бєлгород та духовне училище… А ще ж пам’ятка садово-паркової архітектури загальнодержавного значення Наталівка, Пархомівський історико-художній музей, лікарня для робітників у Мурафі на Харківщині, богадільня у Нижній Сироватці, участь у спорудженні пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві, сотні інших пожертв на культурні, мистецькі, духовні проекти. Навряд чи хтось зможе повністю порахувати, скільки коштів віддав меценат на благодійництво. Хто він, Іван Харитоненко, якому судилося залишитися в історії не тільки Сум, а й України, Росії, навіть Європи, де нині живуть його прямі нащадки? Іванко підказував батькам кращі варіанти Ті, хто їде до Сум харківською трасою, неодмінно минають мальовниче село Нижня Сироватка. Саме тут — родове коріння Харитоненків, що бере початок у далекому XVII столітті. У цьому населеному пункті народилися і мешкали дід Омелян, його син Герасим, який, одружившись із меткою і проворною Варварою (за даними деяких інших істориків, Оксаною, що була старшою за Герасима на три роки), збудували в слободі не тільки хату і хлів, а й крамницю. Дружина добряче зналася на комерції, бо раніше торгувала в батьківському шинку — в чумаків скуповувала сіль і рибу, а їм продавала горілку і закуску. Як кажуть, не в тім’я був битий і Герасим — розважливий, мудрий, статечний. У 1820-х роках односельці обрали його, козака, волосним головою, а наприкінці 1840-х він став купцем 3-ї гільдії міста Суми. Тож саме від батька й матері Іванко перейняв найкращі риси і якості, зокрема підприємливість, тверезий розрахунок, аналітику і передбачливість. У сім’ї Харитоненків було аж п’ятеро синів і три доньки. Характерно, що первісток Іванко народився 1813 року, однак прожив тільки 4 роки і помер. Така сама гірка доля спіткала і доньку Ганну, якій доля відвела лише 4 місяці. 1822 року народилася шоста дитина — сина назвали Іванком на честь старшого померлого брата. Щоправда, багато видань помилково вказують рік його народження 1820-й. Першими помилилися в редакції «Російського біографічного словника» (1901), цю неточність через два роки підхопив «Енциклопедичний словник» Брокгауза та Єфрона. І нині деякі видання грішать цією датою. З історії відомо, що мати активно залучала хлопця до комерційних справ, на яких він добряче знався. Зокрема саме він настійно радив торгувати не борошном і сіллю, від яких прибуток вельми скромний, а дорожчим крамом і продуктами. Так крамниця Харитоненків поступово міцніла, а згодом Іван пішов у самостійну науку до курського купця Худокормова, який володів бакалійною крамницею. Перед цим Іванко успішно закінчив місцеву церковнопарафіяльну школу, де виявив неабиякі здібності до науки. (Принагідно: 56-річним Іван Герасимович узявся вивчати французьку мову і невдовзі вільно читав і розмовляв нею). Сходинками купецької справи Попрацювавши під рукою курського купця, через кілька років молодий торговець Іван Харитоненко перейшов на службу до Гладкова, який торгував мануфактурою. Як конторник їздив різними містами і краями, заводив численні знайомства з діловими людьми, укладав торговельні угоди. Наприкінці 1840-х перебрався до Сум і в листопаді 1849-го купив особняк на Воскресенській вулиці. Тоді одружився з донькою купця І. Скубенка. На жаль, за кілька місяців дружина померла і майбутній цукрозаводчик уклав другий шлюб — цього разу з купецькою донькою Наталією Лещинською. Невдовзі в них народився єдиний син Павло (1853), який згодом продовжив батькову справу. А тим часом на його життєвому шляху трапився обоянський підприємець Іван Суханов. У Сумах вони відкрили бакалійну крамницю зі спільним капіталом 10 тисяч рублів — допомогли зв’язки І. Харитоненка, якому один з московських банків надав вигідний кредит. Так, у 1850-х роках Іван Герасимович уже мав достатньо досвіду у веденні комерційних справ і наявні торговельні рамки йому ставали затісними. Саме тоді він звернув свій погляд на торгівлю цукром. Познайомився з Олексієм Монаковим — прикажчиком московських купців, для яких той скуповував солодкий продукт на Сумщині та в окрузі. Саме Олексія Микитовича Іван Харитоненко пізніше назвав своїм «цукровим учителем». Оскільки О. Монаков невдовзі раптово помер, Іван Герасимович успішно продовжив його справу. Цукор не завжди солодкий Становлення Харитоненка як цукрозаводчика відбувалося доволі складно, і перш ніж стати справжнім магнатом, він набив чимало гуль. Зокрема, скуповуючи солодкий продукт для петербурзького купця Єлисеєва, молодий підприємець узяв в оренду незастрахований завод поміщика Зборомирського. Невдовзі підприємство з великим запасом продукту згоріло, й орендар опинився в скрутній ситуації. Але ділового партнера зі Слобідської України виручили російські купці, які допомогли коштами вибратися з боргової ями. А тим часом настав 1861 рік. Тодішня селянська реформа мала визначальний вплив на соціально-економічний розвиток, зокрема в частині купівлі-продажу землі. Втративши дешеву робочу силу, поміщики масово позбувалися своїх десятин. Саме цим вчасно і вміло скористався Іван Харитоненко, який почав за низькими цінами скуповувати чорноземи і вирощувати там цукрові буряки. Паралельно він почав споруджувати потужності для їх переробки. Із 1860-х і до кінця 1880-х Іван Герасимович збудував майже 30 підприємств у різних містах і місцях Харківської та Курської губерній. Серед них найбільший на Слобідській Україні Павловський рафінадний завод у Сумах, названий на честь сина, Пархомівський Богодухівського, Красноярузький Грайворонського, Миколаївський Сумського повітів та багато інших. У 1870—1880-х роках з’являються потужні економії в Пархомівці Оленівська (названа на честь старшої онуки Оленки), садиба Наталівка (Наталкою звали молодшу онуку), інші. Після економічної кризи середини 1870-х настало піднесення цукрової галузі, завдяки чому Харитоненко знову «на коні». 28 квітня 1887 року в Києві було підписано договір між цукрозаводчиками, яким узаконювалося створення окремого цукрового синдикату. Окрім Харитоненка, до нього вступили власники найбільших цукроварень в Україні — Терещенко, Бобринський, Бродські та інші. Так настала нова ера у цукровій галузі Російської імперії, яка на тодішньому європейському ринку відігравала одну з головних ролей. Але невдовзі Іван Герасимович помер — йому не виповнилося й 70. У спадщину єдиному синові Павлові він передав майже 5,7 мільйона рублів сріблом, що було нечуваним багатством. На початку 1890-х у власності І. Харитоненка налічувалося 40 тисяч десятин землі в Харківській і Курській губерніях. Окрім багатьох своїх заводів, орендував підприємство князя Голіцина у Славгороді. Павло Харитоненко гідно продовжив справу батька, тільки то вже інша сторінка вітчизняної історії. «Любіть Суми так, як я любив» Похорон І. Харитоненка був напрочуд масштабним, урочистим. Як писали очевидці, у місті зібралося кілька десятків тисяч городян і гостей. Для 9 тисяч осіб протягом 9 днів працювали дерев’яні бараки, в яких народ безплатно годували. У день поховання в місті не працював жоден торговельний чи промисловий заклад, а саму процесію обслуговували 52 священики. Покійний залишив розлогий заповіт, у якому вказав, як розпорядитися його коштами. Левову частку грошей він заповів на благодійні потреби шкіл, лікарень, храмів тощо. Упродовж багатьох літ по смерті золото і срібло успішно працювало, а почасти працює й нині на благо міської громади. Основними стали слова заповіту, адресовані синові, невістці, онукам і всім городянам: «Любіть Суми так, як я любив». Бо він таки справді любив рідне місто не абстрактними чи, як кажуть тепер, віртуальними почуттями, а до «глибини власної кишені». Вдячні земляки відповіли взаємністю своєму покровителеві й сподвижнику. Наприкінці 1890-х у центрі Сум встановили пам’ятник, який після жовтневого перевороту більшовики знесли, поставивши там вождя світового пролетаріату. Та з набуттям Україною незалежності Іван Герасимович повернувся на відведене історією своє місце і нині біля підніжжя завжди полум’яніють живі квіти від молодят, гостей Сум, городян. А на центральному цвинтарі, біля Петропавлівської церкви, вічним сном спочивають представники родини Харитоненків. Вони жили в Сумах, і тут залишилися назавжди. Над могилами встановлено художні скульптури роботи французького майстра Аристида Круазі. Свого часу сюди приїздили із Франції нащадки відомої династії, які вклонилися могилам своїх родичів, відвідали місця, пов’язані з іменами Харитоненків. Іван Герасимович назавжди залишився в історії міста. ДОС’Є «УК» Іван ХАРИТОНЕНКО. Народився 8 жовтня (за новим стилем) 1822 року в слободі Нижня Сироватка Сумського повіту в багатодітній родині. Помер 30 листопада 1891-го. Похований на Сумському центральному цвинтарі. Початкову освіту здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі. Мав у власності майже 20 цукрових заводів, понад 30 маєтків та економій, величезні площі земель. Контори торгового будинку «Харитоненко з сином» були у Москві, Харкові, Владивостоці, Туреччині, Персії. Один з найбільших меценатів того часу. Удостоєний десятків нагород, відзнак, титулів.

Сумське партизанське з’єднання

( з 22 лютого 1944 р. — 1-ша Українська партизанська дивізія ім. двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С. А. Ковпака) Командири — двічі Герой Радянського Союзу генерал-майор Ковпак Сидір Артемович, Герой Радянського Союзу генерал-майор Вершигора Петро Петрович (з грудня 1943 р.); Комісари — Герой Радянського Союзу генерал-майор Руднєв Семен Васильович, Москаленко Микола Олександрович (з лютого 1944 р.); Начальники штабу− майор Базима Григорій Якович, Герой Радянського Союзу Войцехович Василь Олександрович (з вересня 1943 р.). В кінці літа 1941 р. рішенням Путивльського райкому КП(б)У (Сумська обл.) створено 2 самостійно діючих партизанських загони. Перший — під командуванням С. А. Ковпака з дислокацією в Спадщанському лісі (7 км на північний захід від Путивля) і другий загін — під командуванням С. В. Руднєва з дислокацією в Монастирському лісі (22 км на південний схід від Путивля). Організаційний період тановлення загону під командуванням С. А. Ковпака розпочався з 10 вересня 1941 р., тобто з моменту окупації гітлерівськими фашистами району, і виходу загону до лісу. Після прибуття до Спадщанського лісу загону С. В. Руднєва обидва загони об’єднались у Путивльський партизанський загін (57 бійців), командиром якого став С. А. Ковпак, а комісаром С. В. Руднєв. З кінця січня 1942 р. загін став називатися Путивльським об’єднаним партизанським загоном, а з 22 серпня — групою (з’єднанням) партизанських загонів Сумської області. З вересня 1941 р. по жовтень 1942 р. об’єднаний загін, а потім партизанське з’єднання, діяли на території Сумської і прилеглих до неї районів Орловської і Курської областей (Росія), а з листопада 1942 р. по січень 1944 р. — на території Київської, Житомирської, Рівненської і суміжних з ними областей Білорусі. Під час Карпатського (червень — жовтень 1943 р.) і Варшавсько-Львівського (січень — квітень 1944 р.) рейдів з’єднання пройшло з боями по території Рівненської, Волинської і Львівської областей, Люблінського і Варшавського воєводств Польщі, Брестської і Пінської областей Білорусі. Довжина останнього рейду по тилах ворога становила 2,1 тис. км, при цьому було форсовано 7 великих річок, перетнуто 30 шосейних та 16 залізничних шляхів. На початку своєї бойової діяльності організаційна структура загону складалася з оперативних груп, кожна чисельністю від 10 до 20 бійців. При штабі загону була група розвідки і зв’язку, господарча частина. Перед виходом з’єднання в рейд на Правобережну Україну (жовтень 1942 р.) в його бойовому складі налічувалося 5 партизанських загонів, реорганізованих потім у батальйони, а саме з’єднання стало називатися «військова частина 00105».

Після переформування Сумського партизанського з’єднання в дивізію за армійським зразком її організаційна структура набула такого вигляду: командування, штаб з радіовузлом, комендантський взвод, санітарна і господарська частини, артилерійська батарея, окрема рота пішої розвідки, мінерна рота, кавалерійський дивізіон і 3 стрілецькі полки (1-й полк ім. С. В. Руднєва). Кожний полк складався із 2 батальйонів, ті — з 3 рот, рота — із 3 взводів. Активна бойова діяльність Путивльського партизанського загону почалася з середини жовтня 1941 р., а першим серйозним випробуванням став бій 19-20 жовтня 1941 р. у Спадщанському лісі, коли партизани успішно відбили перший наступ фашистських карателів, захопивши 2 танки. Під час бойових дій з 6 вересня 1941 р. по 15 серпня 1944 р. партизанами Сумського з’єднання, а потім дивізії ім. С. А. Ковпака було пущено під укіс 2 бронепоїзди і 73 ешелони, в результаті чого знищено 54 потяги, 1558 вагонів, платформ і цистерн. Знищено і пошкоджено 12 літаків, 173 танки і бронемашини, 15 пароплавів, 35 гармат, 31 міномет, 783 автомашини. Розбито і висаджено в повітря 31 залізничну станцію, 30 заводів і підприємств місцевої промисловості, 18 електростанцій, 2 нафтоперегінних заводи, 41 нафтову вежу, 32 вузли зв’язку. Підірвано і знищено 4107 погонних метрів залізничного полотна і 9945 погонних метрів шосейних мостів, 54966 т палива, у тому числі продукції спиртозаводів; знищено 187 км ліній зв’язку. Розгромлено більше 80 гарнізонів противника в райцентрах та інших населених пунктах. Серед місцевого населення, де проходили рейдом з’єднання і дивізія, систематично проводилась велика політично-масова робота. Розповсюджено до 1 мільйона примірників газет і листівок. За успішне виконання бойових завдань 1-й Українській партизанській дивізії ім. генерал-майора С. А. Ковпака вручено Червоний Прапор Президії Верховної Ради УРСР. За бойові досягнення сотні партизанів нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, а десять з них відзначені найвищою нагородою Батьківщини — званням Героя Радянського Союзу. Командир Сумського партизанського з’єднання С. А. Ковпак удостоєний цього звання двічі. 8 листопада 1944 р. 1-ша Українська партизанська дивізія була розформована, і на її базі створено окрему кавалерійську бригаду внутрішніх військ НКВС.