Різдво: найцікавіші традиції світу

Свято Різдва Христового – найкрасивіше зимове свято, яке так чекають дорослі й діти. Різдво приходить до усіх людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок й співі церковного хору. Звуки дитячих голосів, що прославляють Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством увесь Всесвіт. Небо і земля святкують народження Ісуса Христа і на землі, хоча б ненадовго, запановує мир, а серця сповнюються добром і радістю. Незважаючи на загальну спільність свята, кожна країна дотримується своїх традицій у відзначення цього дня та має свої різдвяні цікавинки.

Болгарія Готуватися до Різдва в Болгарії починають заздалегідь. Жінки печуть хліб і готують, чоловіки ріжуть порося. Господар будинку готує товсте поліно для святкового вогнища, яке уособлює «Молодого Бога». Коли він приносить його в дім, то запитує домочадців:«Чи славите ви Молодого Бога?», на що вони обов'язково відповідають: «Славимо, славимо, ласкаво просимо!».Коли запалюють вогнище, це поліно кладуть посередині. Після урочистої вечері починаються колядки. Болгари, зібравшись на новорічне торжество, на кілька хвилин гасять світло. Ці хвилини називають хвилинами новорічних поцілунків, таємницю яких зберігає темрява. Чехія У Чехії Різдво вважається найсприятливішим часом, щоб зазирнути в майбутнє і дізнатися свою долю. Незаміжні чеські дівчата на початку грудня ставлять у воду гілку вишні. Якщо вона зацвіте на Різдво – значить, у новому році дівчину чекає заміжжя.

Австралія Напередодні Різдва австралійці розстеляють біля своїх будинків покривала і колядують. Святкують переважно на пляжі, готуючи гриль страви. Обдаровують один одного презентами,грають в крокет, пляжні ігри, купаються. Святкова традиційна вечеря – це холодні (в Австралії в цей час літо!) страви з морепродуктів, індичка, салат, десерт зі сметани, граната і полуниці. Іспанія В Іспанії є багато регіонів, в кожному із яких свої звичаї, культура, навіть мова. У Каталонії, наприклад, існує незвичайна різдвяна традиція – «годування» різдвяної колоди. За два тижні до свята, колоду вкривають ковдрами і починають її «пригощати» – підкладають під ковдри фрукти та солодощі. А в різдвяну ніч її кладуть біля каміну, і маленькі діти починають бити по ній палицями, «вибиваючи» таким чином для себе подарунки. Франція Французькі дітлахи на Різдво отримують на подарунки від людини на ім'я Пер Ноель. Подарунки він кладе в дитячі черевички, які малюки з вечора залишають біля каміна. У Пер Ноеля є суворий напарник, якого звуть Пер Фуетар, він нічого не дарує, а навпаки – карає різками дітей, які себе вели нечемно і були неслухняними.

Англія Для британських різдвяних традицій дуже характерним є розсилання великої кількості різдвяних карток усім близьким, знайомим, колегам, поштареві або й молочнику, який щодня розвозить молоко повз будинок. В Англії досі зберігся старовинний звичай прикрашати будинок гілками гостролиста та плюща. А над дверима вішати гілочку омели. Раз на рік, напередодні Різдва, чоловік має право поцілувати будь-яку дівчину, яка зупинилася під цією вічнозеленою рослиною. Оскільки таке трапляється рідко, один англієць навіть пішов на хитрість – він прикрасив гілочками омели дзеркало в своєму будинку, щоб мати можливість цілувати всіх дівчат, які чепуряться біля нього. День після Різдва у Англії відомий як «боксінґ дей». Назва походить від колишньої традиції давати різдвяний ящичок – «бокс» із маленьким подарунком усередині рознощикам товарів, що регулярно навідувалися до помешкання упродовж року. Мексика У Мексиці Різдво настільки шановане свято, що вже з середини грудня багато мексиканців припиняють ходити на роботу. Вони готуються до свята, проводять час з сім'єю, відвідують рідних і друзів. А з 16 грудня починається урочиста хода, яка символізує біблійну історію про те, як Марія і Йосип з немовлям Ісусом шукали собі нічліг. Учасники процесії йдуть містом із запаленими ліхтариками і стукають у двері кожного будинку. А на Різдво мексиканці обов'язково б'ють тарілки – на щастя і на знак закінчення старого року.

Словаччина У Словаччині, як і в Чехії, на Різдво теж люблять ворожити. Що, втім, не дивно – довгі роки мешканці цих двох країн проживали в одній державі. Тут обов'язково готують традиційний святковий пудинг, ложку якого зачерпує найстарший чоловік у сім'ї і підкидає до стелі. Вважається, що чим більше їжі прилипне до стелі, тим благополучнішим буде наступний рік для всієї родини. Норвегія У Норвегії на Різдво прийнято ховати подалі мітли, швабри та віники. Адже норвежці досі вірять, що напередодні Різдва по землі ходять відьми, чорти та інша нечисть. Ось і ховають подалі все на чому якась відьма, не дай Бог, захоче політати.

Італія А ось в Італії відьом навпаки чекають з нетерпінням. Точніше, одну добру відьму на ім'я Бефана. Саме вона, а не Санта-Клаус приносить подарунки дітям у цій країні. Існує легенда, що коли волхви несли дари для немовляти Ісуса, вони покликали Бефану з собою. Бефанатоді не мала ніякого уявлення, про кого йде мова, та й зайнята була, тому ввічливо відмовилася супроводжувати волхвів. Про що пізніше дуже пошкодувала. І тепер кожного року вона приходить у домівки італійців з подарунками в надії побачити Ісуса. Німеччина У деяких регіонах Німеччини є дуже цікаві різдвяний звичай – 26 грудня ходити в гості, щоб похвалити гарно прикрашену ялинку. Ця традиція так і називається – «Хвала різдвяній ялинці». Гість вихваляє ялинку, а господар пригощає його чаркою міцного напою і чимось смачненьким. Різдво в Німеччині свято дуже сімейне. Вся родина повинна неодмінно зібратися за святковим столом. У цей день відбувається церемонія вручення подарунків, апофеозом новорічного бенкету – є різдвяний пряник. У Південній Німеччині й Австрії часто дарують скляних або порцелянових поросят, які являють собою скарбнички.

Фінляндія У Фінляндії є різдвяна традиція, схожа з нашою великодньою. Увечері після церковної служби в цей день прийнято ходити на цвинтар, поминати померлих і приносити на їхні могили свічки та ялинові вінки. А за обіднім столом подають кашу, в якій захований мигдальний горішок. Той, кому він дістанеться, повинен заспівати пісню. Португалія Португальці напередодні Різдва дарують «королівський пиріг». Окрім цукатів і мигдалю, в ньому запечена одна медалька або фігурка. Той, кому пощастило її знайти, зовсім незобов'язаний ковтати сюрприз, який просто означає: мир будинку твоєму! Різдво своїм корінням дуже пов'язаглибокою християнською традицією. Воно є родинним святом, коли всі об'єднуються довкола різдвяного символу: столу з типовими для цього свята стравами. Різдвяна Літургія в Португалії називається «Літургією півня», бо говориться, що в момент народження Христа співав півень. На Святу вечерю готується спеціальна страва «consoada» із бакали та інших риб, які є символами посту.

Україна Наша країна має свої традиції святкування Різдва, про які ми вже розповідали. Проте виявляється, в католицьких районах України також є незвичайна різдвяна традиція. Кажуть, на Західній Україні, в одному з селищ,жила колись бідна вдова зі своїми дітьми. Коли ж настало Різдво, їй нічим було прикрасити ялинку. Сумні діти полягали спати, а вранці, прокинувшись, побачили, що все дерево прикрашене павутиною із золота та срібла. З тих пір з'явився звичай, ховати серед гілок ялинки павутиння. Вважається, що того, хто його знайде, чекає в новому році щастя та процвітання.

Про що нагадав українцям День благодійництва

Наш людський світ, на жаль, сповнений нужди і нужденних, а благодійна діяльність у багатьох випадках не дозволяє доводити цю проблему до відчаю. Саме з цієї причини 13-го грудня 2007-го року Указом Президента України №1220/2007 в незалежній Україні було встановлено окреме офіційне свято – День благодійництва. Цей день відзначається в кожну другу неділю грудня.

Безкорислива практична допомога своєму ближньому або кому б то не було в усі часи являла собою фундамент доброти і людяності в усьому світі. Благодійництво часто стає тим «рятівним колом», яке дозволяє людям, що потрапили у ту чи іншу біду, долати непрості ситуації, або хоча б не допускати розвитку ще більш згубних наслідків.

Метою запровадження Дня благодійництва є підтримка громадських ініціатив, відверте прагнення українського суспільства до принципів милосердя й гуманізму, активне сприяння розвитку благодійної діяльності, підтримка організацій та структур, що здійснюють цю діяльність в умовах нашого сучасного суспільства.

Багато держав навіть на законодавчому рівні намагаються підтримувати й стимулювати благодійну діяльність у своєму суспільстві. У європейських країнах та Сполучених Штатах Америки розроблено і діє відповідне законодавство, яке дозволяє проводити досить ефективну благодійну політику. Працює ряд міжнародних організацій і фондів.

У сучасному світі поняття благодійництва все частіше асоціюється з великими компаніями або окремими багатими людьми, спеціальними благодійними фондами або відомими брендами. Допомога, що ними надається, безперечно, є позитивним кроком, і нагородою за цю діяльність є добре ім’я благодійників, яке згадується й поважається у всьому суспільстві. Серед людей, що займаються благодійною діяльністю, є й ті, чиїх імен ми, можливо, не дізнаємося ніколи.

У День благодійництва ми нагадуємо знамениті слова зі Святого Письма, які проголошують про те, що «Блаженніше давати, ніж приймати». Нехай кожен із нас спробує надати посильну лепту в будь-яку благу справу, і тоді спільно ми неодмінно помітимо, що саме такими вчинками й досягаються порядок і загальне благополуччя, спокій і радість для всіх. З Днем благодійності Вас і нехай таких Днів буде більше в нашому житті!

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Права людини – це права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином, є однаковими для всіх людей. Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід’ємними для кожної людської істоти. Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції відслідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права. Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни виникла потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму зверненні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-х, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов’язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії.

Отже, сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства. Для роботи над підготовкою документу була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом повинно було представляти все людство. До комісії увійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії. Очолив підготовку проекту Декларації за дорученням генерального секретаря ООН канадець Джон Петерс Гамфрі, який незадовго до того був призначений директором Відділу прав людини ООН. Структуру «Загальної декларації прав людини» запропонував представник Франції в ООН Рене Кассен. На структуру документу вплинув Кодекс Наполеона (офіційно – Цивільний кодекс французів, введений указом Наполеона у 1804 р., який закріпив завоювання Французької революції і став першим подібним правовим документом європейської буржуазної епохи). Декларація починалася із преамбули, де були окреслені загальні засади, що визначають причини її проголошення. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства. Основний текст Декларації формує чотири блоки. Перший блок проголошує права індивіда, такі як право на життя і заборону рабства. Другий блок проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третій блок проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четвертий блок визначає соціальні, економічні й культурні права. Останні три статті Декларації присвячені обов’язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об’єднаних Націй. За декларацію проголосували 40 держав: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела. Голосів «проти» не було, але 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія.

Загальна декларація разом з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, прийнятими Генеральною Асамблеєю 16 грудня 1966 р., визначається як Міжнародний Білль про права людини. «Загальна декларація прав людини» вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона носила рекомендаційний характер, складалася з 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інститути міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Загальна декларація прав людини» перекладена 375 мовами й діалектами мов.

Україна ратифікувала ці пакти у 1973 р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов’язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством, що надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів. З тих пір щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжується кампанією з популяризації знань про людські права й «Декларацію».

День української армії – професійне свято всіх військових збройних сил держави, наших мужніх захисників

Загальне професійне свято всіх українських військовослужбовців вже давно заслужило шану і повагу всього народу України. 6 грудня 1991 року було прийнято Закон «Про Збройні Сили України», а вже у 1993 році постановою Верховної Ради України від 19 жовтня № 3528-ХІІ було на державному рівні встановлено дату 6 грудня – День Збройних Сил України. Після проголошення Україною незалежності на долю держави випало немало економічних та політичних труднощів. Але діючому складу українських військових вдалося не лише зберегти високий професіоналізм, боєготовність і хороші армійські традиції, але і стати однією з найсучасніших боєздатних армій на пострадянському просторі. На сьогоднішній день сили українських миротворців широко затребувані всім світовим співтовариством, що свідчить про високі технічні можливості армії ЗСУ і про довіру до професійної підготовки військовослужбовців української армії.

До складу української армії входять всі роди військ, які представлені Повітряними і Військово-морськими силами України, а також Сухопутними військами. У структуру Сухопутних військ входить армійська авіація і аеромобільні війська, механізовані і танкові війська, ракетні війська і артилерія, високо мобільні десантні війська і війська протиповітряної оборони. У структуру повітряних сил включені винищувальна і штурмова авіація, зенітно-ракетні та радіотехнічні війська. Справжня сила будь-якої армії – в доблесті і честі солдатів і офіцерів. Український воїн – надійний захисник, відданий патріот і людина, для якої слова «честь, свобода, незалежність» - не пустий звук. В цей день ми приєднуємося до привітань на адресу наших славних захисників, ветеранів і новобранців, солдат і офіцерів. Бажаємо їм міцного здоров’я, успіхів у їх нелегкому ратному труді і всього найкращого!

ЛЕГЕНДИ І МІФИ СУМЩИНИ

Історія нашого краю сягає корінням в далеке минуле, реальне і казкове Загальновідомо, що на Сумщині бували Петро I, Олександр КУПРІН, Антон ЧЕХОВ. Багато хто знає, що в Суми під час Громадянської війни приїжджав відомий революціонер Лев ТРОЦЬКИЙ, а не менш відомі Лавр КОРНІЛОВ і Антон ДЕНІКІН, переодягнені в робочих, мало не потрапили в руки більшовиків в Конотопі. Але мало хто знає, що будиночок, в якому проживав у Сумах Петро I, не згорів, а є цілим в самому центрі міста. І не виключено, що Змій Горинич і Кощій Безсмертний також могли бувати в наших краях. А от Баба-Яга - ні. Історик, доцент Сумського державного університету Віктор ЗВАГЕЛЬСЬКИЙ переконаний, що в основі всіх міфів, легенд і казок лежать реальні події. Казкові персонажі мають своїх реальних двійників-прототипів. Так, учені вважають, що прототипом Кощія Безсмертного є половецький хан Кончак. А Змій Горинич також мав свій прообраз - це наш Чернігово-Сіверський князь Олег ГОРИСЛАВОВИЧ. За словами історика, сьогодні наукою встановлено, що коріння легенд, міфів і казок йдуть на п'ять-сім тисяч років тому і належать до кінця палеоліту - початку неоліту. Зародившись у глибокій давнині, всі ці перекази з плином часу трансформувалися - кожне покоління їх перероблювало під свої традиції, світогляд і культуру.

Легенди про підземні ходи Кажуть, що під Сумами знаходиться підземний хід фантастичної протяжності. Прокладений він від Воскресенської церкви до річки Псел і від річки йде в бік Басів. На думку Віктора Звагельського, ці байки не мають нічого спільного з реальним станом речей: «Це абсолютна фантастика, т. к. підземний хід є складною гідротехнічною спорудою. Створення підземного ходу такої протяжності під силу тільки потужній економіці, а не тієї, що була в давнину. Так воно було і не потрібно», - говорить він. За словами історика, науці добре відомі невеликі підземні ходи довжиною 5-10 метрів - схованки. Вони були в Путивлі, вели до води, але необов'язково до річки. У Путивльському монастирі такий сховок вів до криниці, що знаходиться за його стінами. «У самому монастирі колодязя немає, тому в разі облоги такий підземний хід міг вирішити проблему нестачі питної води. Виривали його по дотичній до джерела, тому це не зовсім підземний хід, а косою колодязь», - уточнив Віктор Звагельський. Він також розповів, що одного разу старожили с. Ігоревка повідомили йому і професор Павло ОХРІМЕНКО про таємний підземний хід довжиною в 25 км. Старожили стверджували, що по підземному ходу може легко проїхати карета від їхнього села «поперек річки Сейм» до Путивля. Вони запевняли, що досі під землею ночами щось гримить. «Це також абсолютна фантастика, але народ хоче вірити в диво. Всі хочуть. І я хочу», - посміхається Віктор Борисович. За його словами, на Сумщині при розкопках часто знаходять підземні підвали, приймаючи їх за підземні ходи: «Враховуючи те, що раніше холодильників не було, а продукти треба було якось зберігати, підвали робили великими. Вони часто з'єднувалися один з одним, особливо якщо будувалися під церквою чи монастирем. У Глухові 15 років тому ми проводили розкопки і знайшли підвал довжиною близько 30 м. Це була ціла підземна галерея, що включає в себе і льодовик. Взимку місцеві жителі запасали лід, і він тримався там до серпня. На лід викладали м'ясо і рибу».

Сумщина - колиска цивілізацій Козаки походять від прасумчан і повернулися, щоб відбутися назад. Людей завжди цікавили питання про те, хто вони, звідки прийшли і чому так називаються. Вважається, що Суми були засновані групою козаків під проводом Герасима Кондратьєва в місці злиття річки Суми та Псла. У середині XVII ст. Приблизно в той же час і схожим чином засновані Лебедин, Охтирка, Тростянець та деякі інші поселення на цій території. Легенду про трьох сумках, знайдених на березі річки, знають всі. Річка до цього начебто текла собі і ніяк не називалася. А з-за сумок її нарекли Торбою... Красиво, тому що зрозуміло і, головне, правдоподібно. Ось так просто виросли три сумки на березі, а потім і на гербі міста! Але і серйозні дослідники займалися походженням назви річки Сума, яка тепер називається просто Сумка. Були виявлені різні варіанти тлумачень. У слові вбачали сліди тюркських, фінно-угорських і навіть корейської мов. Значення приблизно таке: «земля серед води». Поняття «вода» звучить і в назві Псла, але вже в співвіднесенні з абхазьким і адигейський мовами. При археологічних розкопках на Сумщині виявлені сліди культур декількох абсолютно різних типів. Звідси робиться висновок, що тут стикалися і взаємодіяли багато народів, які витісняли один одного, іноді змішувалися. Анітрохи не сумніваючись у компетентності серйозних дослідників, повернемо цей кубик іншою гранню. Раптом ці культури та народи не приходили сюди, а звідси вийшли і поширилися по всьому світу?! І козаки Кондратьєва не прийшли у Дике поле, а повернулися в рідні місця і знайшли три сумки, забуті їх предками кілька тисячоліть тому?! Що було потім, відомо більш або менш точно...

Тростянецький епізод Про зв'язок Чайковського з Сумщиною говорять давно,багато і детально. В деталях описані його візити в Низи, у маєток Миколи Кондратьєва. Але там він гостював вже як зрілий, відбувся композитор. Відомо також, що вперше на Сумщину Петро Ілліч приїхав у 1864 р. Це був візит двадцятичотирирічного студента Петербурзької консерваторії в маєток Олексія Голіцина. Тоді Чайковський був зовсім не таким, яким ми звикли бачити його на портретах. Молодий, зовсім ще не знаменитий - просто талановитий студент... Саме в Тростянці, в будинку Голіциних Чайковський написав свій перший симфонічний твір - увертюру до драми А. Островського «Гроза». Але і про це неодноразово писали його біографи. З Тростянцем пов'язана маловідома сторінка з життя класика, навіть і не сторінка, а так, епізод. Трапилася тут зі студентом Петриком любов. Потужна і, як це часто буває, нещасна. Дівчина, в яку мав необережність закохатися майбутній класик, була сама по собі хороша, але належала до іншого соціального кола. То була міщанкою, то взагалі селянського звання. А Петро Ілліч був все-таки дворянином! Хто не був молодий, той не був дурний - це правило поширюється навіть на геніїв. Переживав молодий студент страшно - видно, ніхто не пояснив йому, що творчій людині краще одружитися на пристойному придане, а то і не одружуватися зовсім. Роман, як водиться, закінчився нічим. Втім, може бути, в цьому епізоді криються коріння деяких особливостей інтимних уподобань класика, про яких не говорять голосно, а якщо й говорять, то далеко не в першу чергу. Вся ця історія існує, скоріше, на рівні перекази, адже такі речі рідко фіксуються у щоденниках або листах. Але легенда чомусь виявилася досить живучою. Правдоподібно і красиво, як у телесеріалі.

Чарівна сила переляку Воскресенська церква в Сумах - перша кам'яна будівля в місті. Будівництво храму почав Герасим Кондратьєв, а завершив його син Андрій. Церква побудована в стилі українського бароко... Вціліла в найнебезпечніші часи боротьби з «релігійним дурманом»...Але деякі епізоди з історії цього пам'ятника не потрапили в довідкову літературу, а передаються усно. У 1966 р. в Сумах вирішили побудувати будинок, який ми називаємо «Білим домом». Виявилося, що реалізації грандіозного проекту Воскресенська церква заважає. Храм вирішили знести, без особливих сумнівів і докорів сумління, але і без зайвої реклами. За планом передбачалося підірвати дзвіницю, а вона, падаючи, повинна була зруйнувати основну будівлю. Вже стали свердлити шурфи під вибухівку, а ось це вже неможливо зробити непомітно. Люди щось запідозрили, а потім дізналися напевно, що церкви, судячи з усього, «гаплик». Представники прогресивно налаштованої інтелігенції почали телефонувати в Київ. Задіяли особисті зв'язки в Міністерстві культури, в ЦК КПУ. Але час йде, а підготовка до вибуху триває. Сумчанин Володимир ПИЛИПЕНКО, нині, на жаль, покійний, в той час був в. о. начальника обласного управління культури. Щоб врятувати церкву, він звернувся до секретаря обкому КПУ. Наводив різні аргументи, але розмови не виходило. Секретар обкому заявив: «Я б взагалі всі церкви зніс!» Тоді Володимир Данилович навів останній аргумент: «Хочете, щоб завтра радіо „Свобода“ повідомило, що в Сумах підірвали історичний пам'ятник?» Партійний функціонер задумався і скомандував поки нічого не підривати. Чиновники в подібних випадках зв'язуються з вищими інстанціями, щоб зняти з себе відповідальність. Це вимагає часу. А вже на наступний день в місті з'явилася комісія з Києва. Ознайомившись зі станом справ на місці, комісія вирішила, що Воскресенську церкву потрібно відремонтувати і надалі охороняти. Храм стоїть на своєму місці, завдяки винахідливості одних і, м'яко кажучи, обережності інших.

На гусарських мундирах У охтирчан популярна історія про назву їхнього міста, пов'язана з Петром I та Катериною II. Мало кого бентежить, що цар Петро народився через 30 років після виникнення Охтирки. Але легенда настільки цікава місцевим жителям і так обросла подробицями, що історичні факти відійшли на другий план. Отже, кажуть, що Петро I проїжджав поблизу містечка, розташованого на річці. Причому річка була неймовірно чистою. І вирішив російський імператор роздивитися, чи немає поблизу ворожих військ. Кажуть, що у царя під рукою опинилася підзорна труба. У самий невідповідний момент одне із стекол випало прямо в річку. Цар розсердився і весь гнів вилив на чисту річку: «Ах, ты вор! Вор скла!». Так у неймовірно чистої річки з'явилася назва. Легенда про назву Охтирки ще цікавіше. Імператрицю коронували в 1762р., а офіційною датою виникнення міста вважають 1642 р. А назва «Охтирка» вчені прив'язують до тюркського слова «ak-tura», що в перекладі означає «біла фортеця», або до слова «ak-rir» - «біла скеля». Крім того, козаки-переселенці оселилися на річці Охтирка біля гори Актыр, від яких успадкував назву і саме місто. Але охтирчанам так хотілося примазатися до слави великодержавної матінки, що на ці факти мало хто звертав увагу. І вони вперто вірять в іншу легенду. Мовляв, карета Катерини II якось їхала по мосту через річку Ворскла, імператриця розглядала покриття мосту і помітила дірку. «Ах, дырка!» - закричала Катерина. З тих пір і стали називати місто Охтиркою, замінивши для милозвучності «д» на «т». А ось легенда про походження назви озера Зеленого в тій же Охтирці. Якось навесні Катерина II проводила військову реформу - з козаків робила бравих гусарів. Дійшла черга і до Охтирського козацького полку, якому судилося стати гусарським. До речі, в ньому свого часу проходили службу Михайло ЛЕРМОНТОВ і Денис ДАВИДОВ. Напередодні Великодня козаки отримали новенькі гусарські мундири зеленого кольору і з гордо піднятими головами простували на великодню службу. По закінченні молебню охтирчани за християнським звичаєм стали тричі цілуватися один з одним - христосуватися. Чого не робили в відповідь все гусари. Городянам така поведінка ще вчорашніх козаків дуже не сподобалося. І як результат - зелені мундири з трупами господарів у той же день лежали на дні озера. Кажуть, чисте озеро стало Зеленим.

Виходячи з поїзда на залізничній станції Путивль, пасажири виявляються в Бурині. До славного міста Ярославни і князя Ігоря ще цілих 20 км! Географічне невідповідність пояснює легенда місцевого походження. Кажуть, за часів царя Олександра II у 1867 р. було сплановано і особисто государем затверджено будівництво великого залізничного шляху від Курська до Києва. Государ боявся відстати від Європи і не шкодував грошей на залізницю. Згідно з проектом, полотно повинно було пройти вздовж Московсько-Київського тракту, а значить, через Глухів, Кролевець та Батурин. Але біля Батурина на шляху залізниці була пасіка відомого бджоляра Петра ПРОКОПОВИЧА, який винайшов спосіб відбору меду без знищення бджолиної сім'ї. Бджоляр дізнався, що заради залізниці його пасіку доведеться знести, і занепокоївся. Його впливу вистачило, щоб будівництво лінії перенаправили до станції Ворожба. Але цим вирішилася проблема тільки бджоляра, а будівельники отримали новий головний біль. На шляху дороги біля містечка Путивль виник Сейм, який був набагато ширше нинішнього. Значить, потрібно будівництво капітального мосту - отже, і більше коштів. Підрядники були в жаху. Адже гроші неабияк пропивались і осідали в приватних кишенях. А купці р. Путивля не хотіли пускати «дракона» через своє містечко і дали хабар будівельникам. Невідомий проектувальник запропонував прокласти дорогу через з. Буринь, а на станції повісити вивіску Путивль. Будівництво залізниці Курськ-Київ було завершено в 1868 р., і ось вже більше 140 років «неграмотні» мандрівники дивуються невідповідності пункту призначення купленим квитком.

Остання фортеця самозванця Путивль відомий у світовій історії тим, що в XVII ст. його мешканці підтримали бунт проти Бориса Годунова. У травні 1605 р. після раптової смерті Бориса ГОДУНОВА на престол зійшов цар Московії, відомий в історії як Лжедмитрій I. Дружина Івана ГРОЗНОГО визнала в «царевича» свого сина Дмитра. А московський патріарх увінчав його голову царською короною. Це було смутний час в історії Росії. Досі російські історики вважають, що сходження на престол царя-самозванця здійснилося завдяки підтримці Лівобережної України. Зокрема, жителів невеликого містечка Путивль. На початку 1605 р. Путивль на деякий час став багатолюдним і гучним. Тут після поразки під селом Добриничи відсиджувався бунтар-самозванець, проголосив себе сином Івана Грозного. Сюди стікалися повстанці з Слобідської України, російські селяни і білоруська шляхта. Лжедмитрій був також відомий як чернець Григорій і Богдан ОТРЕП'ЄВ. Як і киянам, жителям Путивля Лжедмитрій обіцяв на 10 років звільнити їх від сплати всіх податків. Він збирався повернути Юріїв день, в який селянин міг поміняти боярина. Також обіцяв раз в році на лобному місці приймати народ зі скаргами. Це була вже третя спроба «царевича» виступити з походом на Москву, яка закінчилася поразкою різношерстого війська Лжедмитрія, наполовину складався з українських козаків. Він дивом втік в Рильськ, а звідти в Путивль. Якби не смерть Бориса ГОДУНОВА в квітні 1605 р., то, можливо, не бачити Лжедмитрію престолу. А населенню Моравська, Чернігова й Путивля, який підтримає самозванця, довелося б відповідати перед Москвою за підтримку бунтаря. Кажуть, у Путивлі Лжедмитрій переховувався у Молчанському монастирі. Сьогодні екскурсоводи показують туристам вежу храму, в якій самозванний син Івана Грозного писав листи в пошуках нових покровителів для походу на білокам'яну. А ченці Молчанського монастиря нібито отримували секретні листи від Бориса Годунова з пропозицією вбити самозванця. Але посланці-шпигуни були вбиті прихильниками Лжедмитрія.

Всесвітній День боротьби зі СНІДом

1 грудня 2020 року відмічається Всесвітній День боротьби зі СНІДом. Його мета – привернути увагу громадськості і нагадати суспільству, що ВІЛ/СНІД є однією з самих глобальних проблем людства. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я у світі з ВІЛ-інфекцією живе близько 37 мільйонів людей, серед яких 19,5 мільйонів отримують антиретровірусне лікування. Україна залишається регіоном з високим рівнем поширення ВІЛ. За даними Об’єднаної програми Організації Об’єднаних Націй із ВІЛ/СНІД, близько 244 тисячі українців мають ВІЛ, з них близько 100 тисяч не знають про свою хворобу.

Найчастіше – у понад 70% випадків – ВІЛ в Україні передається статевим шляхом. Враховуючи цей факт, фахівці рекомендують використовувати презервативи, утримуватись від сексуальних контактів з незнайомими партнерами, а маючи постійного партнера, зберігати вірність. Вірусом імунодефіциту можна заразитись через кров, тому дуже важливо, щоб для ін’єкцій використовувались лише одноразові стерильні шприци і голки, а інструменти для пірсингу, татуювань, манікюру тощо – стерилізувались. ВІЛ також передається від матері до дитини під час вагітності, пологів та грудного вигодовування. В цьому випадку лікарі проводять антиретровірусне лікування матері під час вагітності та пологів, призначають кесарів розтин та рекомендують штучне вигодовування. Сьогодні ВІЛ – це не вирок. Люди, які живуть з вірусом імунодефіциту людини, можуть жити звичайним життям, народжувати дітей, працювати, подорожувати тощо. Достатньо вчасно вживати ліки. Завдяки успішним державним закупівлям через міжнародні організації, Україна повністю забезпечує лікування усіх хворих на ВІЛ антиретровірусною терапією (АРТ). Якщо ВІЛ-інфекція діагностується вчасно, відразу розпочинається АРТ і надається необхідне лікування пацієнту, а відтак людині гарантується якісне та повноцінне життя. Всесвітній день боротьби зі СНІДом – це важлива нагода для підняття поінформованості молоді, широких верств населення

ЧОРНА СПОВІДЬ УКРАЇНИ

Голодомор 1932–1933 рр.

Мертві люди на вулиці Харкова, 1932р. Другий за хронологією Голодомор стався через одинадцять років після 1921 року. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творен­ня перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті. Хлібозаготівлі, враховуючи їх обов’язковість та карально-репресивний механізм виконання, виявилися одні­єю із фіскальних форм натурально-продуктових повинностей українських селян і стали головною причиною жахливої трагедії Голодомору. У липні 1932 р. на конференції ЦК КП(б)У у Харкові було визначено затверджені московським центром розміри хлібопоставок з урожаю 1932 р. у розмірі 356 млн пудів. Новий план був непосильний для все більше деградуючого сільського господарства. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося зібрати тільки 136 млн пудів хліба. Станом на 5 жовтня того ж року з 23 тис. 270 колгоспів виконали план тільки 1 тис. 403 колгоспи. З мізерного збору зернових у 1932 р. в Україні вилучили 52 %, внаслідок чого виникла криза сільськогосподарського виробництва. «Боротьба за хліб», яку ініці­ював В. Молотов та Й. Сталін, перетворилася на війну проти селян. Запопадлива партноменклатура вимагала абсолютного виконан­ня плану хлібозаготівель до 10 грудня, запроваджуючи всілякі репресії.

Голодні селяни залишають село і йдуть до міста шукати хліб Жовтневий візит Молотова в Україну виявився «переломним». Він вимагав від партійних організацій активної «боротьби за хліб», а від колгоспників - «виконання своїх першочергових зобов’язань перед пролетарською державою». 9 листопада 1932 р. Наркомюст УСРР та Генеральна прокуратура розіслали вказівки місцевим судовим органам, щоб вони забезпечували стягнення хліба із селян. 11 листопада 1932 р. Раднарком УСРР видав інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», яка озброїла місцеві органи влади нормативним доку­ментом. Відповідно до цього документу дозволялося застосовувати репресії, чинити свавілля та знущання над селянами, які не «виконують своїх зобов’язань». Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельно­го наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Держава не дбала про селян, вважала їх «во­рожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння. 18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про за­ходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходять за межі політичного рішення. В основних стат­тях Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. йдеться про те, що положення цієї постанови створили умови, несумісні з виживанням, що відповідає поняттю геноцид. Партійна постанова зобов’язу­вала радянські органи влади «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених в колгоспах, повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, що незадовільно вико­нують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, виданого для громадського харчування, вилучити в окремих кол­госпників та одноосібників, украденого ними зерна під час жнив. У колгоспах, які не виконували плану хлібозаготівель, влашто­вували публічний обмолот зернових з присадибної ділянки кол­госпника, зараховуючи її як видачу на трудодні. Крім переліче­них заходів пропонувалося занесення колгоспів на «чорну дошку», коли відбувалася продовольча та комунікаційна ізоляція кол­госпників у селах. «Чорні дошки» як система примусових заходів і соціальної ізоляції населення на­лежали до карально-репресивного арсеналу партійно-радян­ських органів влади, спрямованих проти «злісних утримувачів хліба».

Охорона зерна від голодних селян Шість перших експериментальних сіл, занесених на «чорну дошку», стали випробувальним майданчиком сталінської зброї масового фізичного знищення за національною ознакою. Понад 30 тис. українських селян перших шести сіл опинилося в резервації. Згодом майже все сільське населення України було приречене на «чор­ні дошки»: колгоспи 82-х районів України відчули на собі їх руйнівний вплив, а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн сільського населення. 20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. Жовтнево-листопадовий наступ 1932 р. проти українських хліборобів, керований В. Молотивим за вказівкою Й. Сталіна та кон­сультативної підтримки Л. Кагановича, спричинив апогей голодомору 1933 року. Свавілля судових органів, уповноважених, голів та активістів сільських рад, забезпечене партійними директива­ми та інструкціями Наркомюсту, не мали меж. Для «успішного» завершення хлібозаготівель почали засто­совувати так звані загороджувальні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння». Голод розпочався восени 1931 р., а про­тягом 1-ї пол. 1932 р. набув виразних ознак Голодомо­ру, охоплюючи все більшу кількість районів. Протягом січня–липня 1933 р. територією Голодомору стали усі області УСРР та райони Молдавської АСРР. Жертвами Голодомору стали українські селяни, які переважа­ли в сільських районах УСРР. Від го­лоду страждали також етнічні меншини, які компактно проживали в Україні. Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним та черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду була масовою. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу – до 20% хворих. Решта гинула від різних хвороб. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб.

Голодні діти на вулиці, 1932 р. Під час трагедії голоду держава вдалася до масового вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933-й рік вирізнявся ваговими показниками заготовленого золота. Якщо протягом 1932 р. «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 т., то у 1933 р. – 44,9 т. побутового золота. Політика заготівель хліба і золота, основним чинником яких стала торгівля борошном за валюту, мала єдину мету – мобілі­зацію валютних цінностей. Селяни, одержавши в приймальних пунктах квитанції, ордери, бони, поспішали до магазинів "Торгсину". В обмін на золото купували переважно борошно, крупу, цукор, жири. Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за принципом рознарядки, які вирізнялися небувалим цинізмом та зухвальством конкретних виконавців. За торсинівську валюту держава придбала обладнання для 10 «велетнів» перших сталінських п’ятирічок: Горьківського автозаво­ду, Сталінградського, Челябінського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу. Спалах людоїдства в Україні припадає на весну – поч. літа 1933 року. Поїдання людей були зафіксовані в усіх областях УСРР. В українських селах у 1933 р. зникли коти та собаки, яких з’їли го­лодні селяни. Голодний психоз і тривале недоїдання спричинили мутацію моралі. Селяни-канібали втратили людський облік.

Померлі з голоду, 1932-1933 рр. Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду, були діти. Вони помирали, тому що належали до категорії «непрацездатних». Першими відчули кістляву ходу Голодомору діти інтернатних установ 180-ти районів УСРР, які зняли з централізованого продовольчого постачання. Смертність дітей в українському селі стала причиною непо­вноцінного навчального року. Голодомор став наслідком терористичної діяльності комуністичного режиму, який штучно створив умови існування, несумісні з життям, то­му радянська соціально-економічна політика тих років мала ви­разні ознаки геноциду. Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», «чорні дошки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», поз­бавлення житла, присадибної землі, унеможливлення пересу­вання та інші форми терору (розкуркулення, депортації, ув’яз­нення, розстріли) розкривають далеко неповний перелік репре­сивних дій зі свідомою мотивацією масового вбивства великих груп людей.

21 листопада - День Гідності та Свободи

21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го. Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту.

За попередніми результатами другого туру, оголошеними 21 листопада Центральною виборчою комісією, перемогу в президентських перегонах здобув Віктор Янукович. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві. Внаслідок цих подій відбувся повторний другий тур президентських виборів за результатами якого переміг Ющенко. У листопаді 2005 року новообраний Президент заснував свято – День Свободи. У грудні 2011 року наступний Президент України Віктор Янукович скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності. 21 листопада 2013-го року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Спочатку зібралося декілька сотень, а вже 24 листопада – понад сто тисяч прихильників євроінтеграції.

Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу. 30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців. Стало зрозуміло, що країна рухається до авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими. 18-20 лютого – в найтрагічніші дні Революції, сталися сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок, снайпери вбили понад 70 євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні. Вночі на 22 лютого тодішній президент Янукович втік з України. Відбулися позачергові президентські вибори, які засвідчили європейський вектор орієнтації. Україна вдруге отримала шанс для цивілізаційного вибору, демократії, очищення від впливу тоталітарного, людиноненависницького комуністичного минулого. На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів. 13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Метою запровадження пам’ятної дати є утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів держави та її європейського вибору.

16 листопада - Міжнародний день толерантності

Толерантність - це мистецтво жити з іншими людьми та з іншими ідеями. Кофі Аннан 16 листопада у всьому світі відзначається Міжнародний день толерантності Його запровадили у 1996 році за рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Саме цього дня ЮНЕСКО ухвалило Декларацію принципів терпимості (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_503). У Декларації йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної належності чи кольору шкіри. Ця Декларація розвиває принципи, які були сформульовані ще у 1948 році у Загальній декларації прав людини. Як заявлено в Декларації принципів терпимості, «терпимість – це те, що робить можливим досягнення миру та веде від культури війни до культури миру». Терпимість, йдеться у статті першій, означає повагу, прийняття та правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів вияву людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті та переконань. Терпимість – це гармонія у різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, але й політична та правова потреба. Пропагування терпимості має особливу важливість в сьогоднішню епоху стрімкого посилення глобалізації, мобільності та взаємозалежності. Різноманіття – це безцінна перевага, проте вона може виступати й джерелом напруги. Конфлікти на національному, етнічному, релігійному, конфесійному, політичному та інших підґрунтях стали ознакою сьогодення і в нашій країні. Але толерантність спроможна розряджати потенційні конфлікти. Водночас, Декларація чітко формулює положення про те, що у повсякденному житті толерантність – це не бездіяльність, а активна життєва позиція, суть якої полягає не стільки в тому, щоб терпіти чужий спосіб життя, поведінку, звичаї, почуття, думки, ідеї або вірування, але охоче визнавати та приймати поведінку, переконання і погляди інших людей, які відрізняються від своїх власних. Разом із тим, прояв толерантності який співзвучне принципу поваги до прав людини, не означає терпиме ставлення до соціальної несправедливості, злочинів та правопорушень, відмову від своїх поглядів або поступку перед чужими переконаннями. Толерантність (терпимість) означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими. Так, люди за своєю природою розрізняються за зовнішнім виглядом, соціальним станом, мовою, статтю, поведінкою і цінностями. Цей перелік критеріїв відмінності можна продовжувати без кінця. Ми всі різні. Але ми всі рівні. Як говориться в чудовій рекламі «Ініціативи розмаїття» - «у нас більше спільного, ніж ви думаєте». Тож кожна людина має право жити в мирі та зберігання своєї індивідуальності. А це означає, що бути толерантним не значить залишатися пасивним перед обличчям расизму, ксенофобії, гендерної або расової дискримінації, сексизму, ейджизму, насильства тощо, або ж мовчати, коли люди стикаються із жорстоким ставленням. Декларація принципів терпимості звертається й до держав, які мають гарантувати створення справедливого законодавства, дотримання правопорядку, судово-процесуальних та адміністративних норм. У статті 2 Декларації говориться, що для того, щоб зробити суспільство більш терпимим, держави мають ратифікувати існуючі міжнародні конвенції з прав людини, і, якщо це необхідно, розробити нове законодавство з метою забезпечення в суспільстві принципу рівних прав та можливостей для всіх груп та окремих людей. До цього положення варто додати, що ратифікація документів та створення законодавства це лише так назвемо «матеріальна» умова для формування реальної толерантності в суспільстві. За прикладами далеко не потрібно ходити. І сьогодні, ратифікувавши основні міжнародні документи із захисту прав людини, наша держава та суспільство ще далекі до того, щоб стверджувати, що толерантність – це ознака нашого життя. Впевнена, що толерантності потрібно вчитися і можна навчитися. Оскільки толерантність – це здатність людини, спільноти, держави чути і поважати думку інших, невороже зустрічати відмінне від своєї думки. Навчання починається з дітей, яких варто вчити бути просто «такими як всі», а, поважаючи інших, висловлювати свою точку зору та відстоювати власну позицію. Тож ЮНЕСКО пропонує відзначати День толерантності у школах і вищих навчальних закладах усіх країн-членів Організації Об’єднаних Націй. Погодьтесь, толерантність – це привілей сильних і розумних, які не сумніваються у своїх здібностях просуватися на шляху до істини через діалог і різноманітність думок та позицій, які не боятися загубити власну індивідуальність, і які вміють поважити інших. У Міжнародний день толерантності підтверджується ідея про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і варто прагнути до побудови такого суспільства, в житті якого укорінився цей основний ідеал. Мир не можливий без терпимості, а розвиток та демократія неможливі без миру.

ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ІМЗО

https://drive.google.com/drive/folders/12gRU7akej--fP1T6L_5Ijw2CyjiUTHmr?usp=sharing

Найбільший український флешмоб - яким буде ювілейний радіодиктант

Щороку 9 листопада в День української мови та писемності тисячі українців беруть участь у флешмобі - пишуть Радіодиктант національної єдності. Так відбувається 20 років поспіль. Радіодиктант - не просто перевірка знань. Це свято національного масштабу. Як відбуватиметься цього року, ми розпитали керівника проєкту, ведучого "Українського радіо" Дмитра Хоркіна, 34 роки. Автор: Анастасія Мантач Дмитро Хоркін: "Диктант - це можливість удосконалити своє володіння українською. Ми будемо раді бачити, якщо в цьому році диктант писатимуть працівники торгівлі, ресторанної та готельної сфери, таксисти, які, до речі, є активними слухачами радіо" Дмитро Хоркін: "Диктант - це можливість удосконалити своє володіння українською. Ми будемо раді бачити, якщо в цьому році диктант писатимуть працівники торгівлі, ресторанної та готельної сфери, таксисти, які, до речі, є активними слухачами радіо" Як виник формат радіодиктанту і традиція писати його щороку? Традиція радіодиктантів, які популяризують національні мови, з'явилася в Європі. У Франції є Dictée Géante - великий диктант від суспільного Radio France, який транслюють на радіо й у соцмережах. В Німеччині є диктант "Франкфурт пише". У Нідерландах диктант транслює перший канал національного радіо NPO Radio. Така ж традиція є в Китаї, Естонії, Литві, Іспанії, Ливані. У кожного радіодиктанту свій акцент: у Китаї - це каліграфія, тобто мистецтво правопису. LRT - литовське радіо і телебачення - акцентуються на освіті у школах. Український радіодиктант об'єднує всіх - охоплюємо максимально широку аудиторію. Немає обмежень ні за віком, ні за професією, ні за місцем проживання - за 20 років його писали у всіх 6 частинах світу. "Українське радіо" називають носієм еталонної української мови. Із 1924 року працює з україномовними дикторами в ефірі. Сьогодні канали Суспільного радіо очолюють рейтинг виконання мовних квот. Наші слухачі знають, що в радіоефірі "Українського радіо" сюжети, в яких говорять російською мовою, - перекладені і продубльовані. Це для нас принципово. Що вам запам'яталося у радіодиктантах? Торік один із диктантів, в якому не було жодної помилки, був підписаний студентом коледжу, який надсилав листи від усього закладу. Побачивши своє прізвище у переліку переможців, зізнався, що роботу писала його викладачка. Черкащанин мав пасти череду в селі, то почепив приймач на гілку і писав диктант серед поля. Потім удома переніс на чистовик і надіслав на радіо. Чим відрізнятиметься ювілейний 20-й радіодиктант? Радіодиктант-2020 відбудеться традиційно до Дня української мови та писемності. Проводити його допоможуть троє відомих українців, найкращі у своїй справі. Ми шукали людину, яка бездоганно володіє мовою і подачею матеріалу, має філігранну дикцію, приємний тембр, упізнаваний голос і зовнішність. Після кількох кастингів обрали актрису Римму Зюбіну. Упродовж двох сезонів вона наша провідна актриса радіодрами на UA: Радіо Культура. Радіодрама - жанр, де актори півтонами голосу передають смисли твору, настрої, динаміку сюжету й інтонації персонажів. Її за звичкою називають "театром перед мікрофоном" - немає ні одягу, ні гриму, ні зачісок, ні сценографії, яка все це підкреслює, є тільки голос. Тембр, інтонація, логіка мовлення, тонкі-тонкі, на частку секунди, емоції та інтонаційні моменти, які змушують слухача вірити герою чи героїні. Римма Зюбіна у цьому талановита. Авторський текст готує письменник, видавець, лауреат Шевченківської премії Іван Малкович. Читання диктантів - це розділ методики викладання, педагогічної науки. Із методологією допоможе мовознавиця Лариса Масенко, доктор філологічних наук, співробітниця профільного наукового інституту і професорка Києво-Могилянської академії. Диктант - це можливість удосконалити своє володіння українською. Ми будемо раді бачити, якщо в цьому році диктант писатимуть працівники торгівлі, ресторанної та готельної сфери, таксисти, які, до речі, є активними слухачами радіо (із 16 січня наступного року сфера обслуговування повинна стовідсотково користуватися державною мовою, за законом. - Gazeta.ua). Автор: Анастасія Мантач Люди з вадами зору пишуть радіодиктант шрифтом Брайля у Комунальній реабілітаційній установі “Київський центр незрячих” Люди з вадами зору пишуть радіодиктант шрифтом Брайля у Комунальній реабілітаційній установі “Київський центр незрячих” Хто перевірятиме роботи? У нас є група науковців та викладачів провідних українських вузів та закладів середньої освіти. Оприлюднюватимуться результати лише тих людей, які не зробили жодної помилки, за їхньою згодою. Для решти учасників це можливість поспілкуватися із однодумцями, взяти участь у наймасштабнішому українському флешмобі та зробити свою українську кращою. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пенсіонерка вивчила українську і написала радіодиктант без помилок Хто з відомих українців братиме участь? Актори, зірки телебачення і кіно, співаки, футболісти, політики вже отримали запрошення. З урахуванням епідеміологічної ситуації ми змушені скоротити кількість медійних осіб, які фізично писатимуть диктант у Національній бібліотеці імені Вернадського в Києві. Тут у шахматній розсадці, із масками та рукавичками, зберуться не більше 30 осіб у найбільшій читальній залі. Вже підтвердили свою участь співак Олександр Балабанов, актори Сергій Калантай та Наталія Сумська, переможці національного відбору до Євробачення гурт Go_A. Чи варто писати радіодиктант людям, котрі не знають українську досконало? Якщо ви переходите на українську, не треба соромитися тієї тимчасово перехідної якості. Багато людей знічується, коли недосконало володіють нею, їм не хочеться псувати мову, і вони обмежують її використання. А потрібно переходити. Для цього є багато інструментів - слухати україномовні радіоканали, читати україномовні видання, дивитися україномовні передачі, серіали, фільми - сукупно ці засоби допоможуть вільно оволодіти мовою чи вдосконалити знання. Автор: Анастасія Мантач Гурт YUKO бере участь у написанні Радіодиктанту національної єдності Гурт YUKO бере участь у написанні Радіодиктанту національної єдності Мешканці окупованих територій України беруть участь в акції? Звісно. Торік ми довго чекали одного листа. Радіослухачка зателефонувала на радіо, що вона з окупованої території, а Укрпошта там не працює. Треба через якогось посильного, знайомого, які перетинатимуть лінію розмежування, щоб передати цей лист. 2014 року я вів передачу "Донбас:UA" на "Українському радіо". 9 листопада був дзвінок радіослухачки. Повідомляла, що писала цей диктант з радіоприймача на батарейках, тому що перед цим бомбили її місто й електрики не було. Жінка передала лист зі знайомими і його надіслали вже із підконтрольної території. На яку тему буде завдання цього року? Радіодиктант буде присвячений читанню. Частково стосується складних проблем, які іноді нас лякають. Але при розважливішому погляді можна зрозуміти, що все не так однозначно загрозливо, як іноді нам здається. Де можна слухати диктант? На UA:Українське радіо і UA:Культура. Колеги із сім'ї Суспільного транслюватимуть по телебаченню - в ефірі Суспільної студії на UA:Перший, звідки диктант начитуватиме Римма Зюбіна. Онлайн радіодиктант національної єдності можна буде почути і побачити на наших сторінках у Facebook та YouTube. Регіональні телеканали Суспільного також транслюватимуть його. А ще є можливість завантажити мобільний додаток suspilne.radio і чути нас за допомогою мобільного телефона. Диктант пишуть на всіх континентах: як це можливо технічно? Як учасники відправляють роботи, адже є різниця у часі. Ми це продумали. Після прочитання радіодиктанту 9 листопада для надсилання залишатиметься астрономічна доба, 24 години, щоб написати роботу. На сайті ukr.radio і на каналі в YouTube буде запис диктанту. Його можна буде дописати у зручний час. 11 листопада об 11:00 ми оприлюднимо повний текст. Перевірятимуть роботи впродовж двох місяців, після чого ми оголосимо результати і нагородимо людей, які напишуть без помилок. Написаний диктант можна буде сфотографувати і надіслати за допомогою спеціальної електронної форми. Ми враховали складну епідеміологічну ситуацію. Тому паперовий лист можна надіслати наступного дня. Важливо, щоб поштовий штамп був за 10 листопада. Адреса: "Українське радіо," 26, Хрещатик, Київ, 01001, Україна. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що переглянути, аби писати більш грамотніше Наскільки такі акції популяризують українську мову? Я народився і виріс у місті Торез Донецької області. Сам попросився в україномовний клас школи. В моєму дитинстві завжди грало "Українське радіо", ми родиною, слухали "Хіт-парад 12-2" на радіо "Промінь". Я знав популярні українські пісні, слухав програми. Україномовні медіа сприяють можливості говорити і думати українською. Мені це допомогло. Автор: Анастасія Мантач Влад Яма ділиться враженнями від написання диктанту Влад Яма ділиться враженнями від написання диктанту Яку роль відіграє радіо в житті українця сьогодні? Моя докарантинна поїздка в Рим на щорічну конференцію Європейської мовної спілки для керівників світових радіостанцій запам'яталася гаслом: "Радіо в автомобільну еру". Люди в машинах, особливо під час заторів слухають радіо. Пасажири у громадському транспорті слухають радіо. Воно - всюдисуще. У маршрутці, в кав'ярнях, на ринках, вулицях міст. Тому радіо залишається і розвивається. І ще радіо - це простота у надзвичайних ситуаціях. Останні три з половиною роки я для себе ставлю крапочки на мапі, де відбулися події, що назавжди змінили наш світ. Вибухи снарядів в Ічні, трагедія в Чугуєві, ситуація із заручниками в Луцьку, вибухи снарядів у Калинівці Вінницької області. У надзвичайних ситуаціях радіо було швидшим технологічно. Наш кореспондент телефоном включається в ефір, редактори зв'язуються зі свідком - і він дає коментар. Як написати радіодиктант національної єдності Понеділок, 9 листопада. Початок о 9:00. 1. Приготуйте аркуш і ручку. 2. Увімкніть: - радіо - UA: Українське радіо, UA: Радіо Культура - телебачення - UA: Перший, UA: Культура, регіональне суспільне телебачення - Інтернет - YouTube-канал "Українського радіо", сторінки у соцмережах 3. Уважно слухайте вказівки ведучих. 4. Пишіть диктант розбірливо - не поспішайте. 5. Перевіряйте написане - у вас буде можливість це робити. 6. Вкладіть аркуш у конверт та відправте поштою за адресою: 26, Хрещатик, Київ, 01001, Україна, або - як фото в електронному вигляді на пошту rd@ukr.radio. 7. Прізвища переможців будуть оголошені незабаром.

Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" (з улюблених поезій Ліни Костенко)

Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемою "митець і мистецтво". Вірш "Доля" засвідчив розуміння та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому світі: Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться — У мене жодних претензій нема До долі — моєї обраний ці. Ніби прямим перегуком із "Долею" є вірш "Ти знов прийшла, моя печальна музо". Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті? Якими віками світилася вві млі? І по якій несповідимій карті Знаходиш ти поетів на землі? Ти їм диктуєш долю, а не вірші, Твоє чоло шляхетне і ясне Поети є ж і кращі, і щасливіші, Спасибі, що ти вибрала мене. Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму роду, а відтак народу? Ці роздуми приходять через наплив духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню. У вірші "Цирк", присвяченому Н. Дуровій, Ліна Костенко сказала такі слова: Твоє страждання — особиста справа, Дивіться також Реферати про життя та творчість Ліни Костенко Біографія Ліни Костенко Твоє мистецтво — радощі для всіх. Можливо, підсвідомо вона проектувала їх і на власну долю, на своє мистецтво. Бо щоб стати творцем, не досить просто писати, треба жити. Неповторність Ліни Костенко полягає в усвідомленні й розкритті самоцінності й унікальності кожної суттєвої митті: Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Ці рядки ніби спрямовані до кожного з нас. Поезія Ліни Костенко спонукає нас цінувати і берегти все, що нас оточує, бо воно неповторне: Любіть травинку і тваринку, і сонце завтрашнього дня. А особливо треба берегти те, що прийшло до нас у спадок від попередніх поколінь, були носіями духовних цінностей, торкнулися душею їх: Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи мене не мине. Поезіям Ліни Костенко притаманний спалах високого громадського обов'язку поета — передавати тяжкий досвід поколінням, які не знали війни, підтримувати в них пам'ять про великий подвиг народу. "Пастораль XX сторіччя" розповідає про жахливу смерть трьох пастушків від залишених гранат. Це присуд війні, тим, хто розпалює її. Біль втрати відчували не тільки люди "І несли їх діди, яким не хотілося жити", а й природа гірко уболівала: "Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць". Та життя безперервне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори і світанки, народжуватимуться діти: Під горою стояла вагітна, як поле мати. І кричала та мати Хоч личко його покажіть. "Вагітна, як поле, мати..." І безсмертна, як поле. Як сама земля. Про подвиг народний у боротьбі з фашизмом нагадує вірш "Тут обелісків ціла рота". Обеліски... Пам'ятники... Вони нагадують нам про тих, хто спочив вічним сном, захищаючи рідну землю: Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття! Та чи всім зведені пам'ятники? Чи не викреслила людська пам'ять, історія усіх тих лихоліть, які пережив наш народ? Чи не заросла стежина пам'яті забуттям? До цих роздумів спонукує нас поетеса. Поезія — вельми дивна річ: вона не тільки виховує, але й повчає. Горе чи щастя, коли юнак не відповів дівчині взаємністю в коханні? На перший погляд, ніби й горе, та плач її: "це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу". Та мине час, горе зітреться, вона ще молоденька, ще росте. Тож прийде до неї ще справжнє кохання. Неповторність поезії Ліни Костенко... Пісенність поезій її привертає увагу сучасників. Ота "неповторність" відкрила ще одну грань таланту Ольги Богомолець (лікаря за фахом). Уявимо, що ми з вами в одному з концертних залів Торонто. Вслухайтесь: Надумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань. Обличчя людей, які сиділи в залі, м'якшали, теплішали. Кудись зникала їх настороженість, холодність. Цей спів, до болю рідний, змушує душу полинути за чудовими, ніжними звуками музики. І раптом усе зникає. Останній звук потонув у тиші. А на сцені, ніжно схиливши голову, стоїть жінка, яка подарувала людям такі дивні хвилини щастя. По шоках людей течуть сльози, а у вухах лунає: "Я люблю, люблю свою Україну до оніміння, до стогону, до сліз". Позиція громадянина і поета Ліни Костенко вчить, як треба бути вірним своєму таланту й своєму покликанню за будь-яких обставин. Бо, як вона пише в одному з віршів, — "Ще не було епохи для поета, але були поети для епох!" Усім цим близька і зрозуміла для нас Ліна Костенко.

«Чи врятує краса світ? Проблеми нездорового харчування.. Анорексія» (до Всесвітнього дня здорового харчування, 16 жовтня)

Нещодавно Прикарпаття сколихнула новина про смерть 18-річної студентки від анорексії. Дівчина займалась сироїдінням, аж поки вага не знизилася до критичного рівня. Врятувати її не вдалось... Як виявилося, в Україні на сьогодні немає спеціалізованих клінік, які б надавали таким пацієнтам комплексну допомогу, а також немає статистики щодо розладів харчової поведінки. Хвороба молодшає, і якщо раніше вікова категорія складала 14-16 років, то зараз її діагностують у 8-ми літніх. Що ж таке анорексія? Анорексія – це розлад харчової поведінки, який характеризується навмисним зниженням маси тіла, що викликається і підтримується самим пацієнтом. Від моменту виникнення такого розладу харчової поведінки, як анорексія, до консультації у кваліфікованого лікаря-психіатра проходить у середньому вісім (!) років. На цьому етапі пацієнт вже має поліорганну недостатність — комплекс проблем, які виникли через постійне недоїдання, недоживлення молодого організму та часто потребує госпіталізації. «Де ви були раніше? Ви що, не бачили, що відбувається з вашою дитиною?», — досить часто замість співчуття батьки чують від лікарів звинувачення. Пацієнти, які страждають цим захворювання, жорстко обмежують себе в їжі, як правило, через незадоволення своєю фігурою. Прийом їжі викликає у них почуття провини, через це багато хто опісля штучно викликає блювоту або ставить очисні клізми. До аномальної втрати ваги можуть призвести також фізіологічні причини. Анорексія – захворювання, яке прогресує, може призводити до білково-енергетичної недостатності та до стрімкого погіршення фізичного і психологічного здоров’я. Люди розуміють, що з ними відбувається, що вони мають критичну худорлявість, що їм потрібна допомога. Але страх змін, страх набрати хоча б 100 грамів ваги набагато сильніший за страх смерті. Тому вони прекрасно можуть говорити про те, що вони хочуть змінитися, вони хочуть змінити своє життя на краще, вони розуміють, що з ними зараз є, але будуть робити все, тільки щоб не набрати вагу – «робіть зі мною все, але тільки вагу мою не чіпайте!». Анорексія завдає немислимий душевний біль. Люди перебувають у постійному м'язовому напруженні, і виходить, що кількість споживаних калорій менша, ніж спалюється калорій в цьому напруженні, а якщо ще батьки або суспільство звинувачує їх у тому, що вони хворіють на анорексію, це ще додаткове напруження, і відповідно, ще більше спалювання калорій. Дівчатка вже до 10 років встигають випробувати на собі різноманітні дієти, і що приголомшує - у віці від 6 до 8 вже мають шалене бажання бути стрункішими. Такі думки формуються через те, що герої мультиків і дитячих програм здебільшого неприродно худорляві. А також беруть приклад з невдоволених своєю фігурою матусь. Якщо у дитини, у дівчини, зникли місячні, потрібно вже бігти не тільки до гінеколога, але ще і до психотерапевта, тому що, можливо, це перший симптом появи анорексії обмежувального типу. Дівчина може не приймати їжу разом з батьками, і будь-які розмови про їжу, про її тіло викликають у неї роздратування, і вона починає навіть агресивно реагувати на те, що говорять їй батьки. Також має насторожити підвищене випадіння волосся, сухість шкіри, різка втрата ваги, бажання бути на дієтах тощо. Якими симптомами супроводжується анорексія? Симптоми проявляються вже на початковій стадії анорексії, що дозволяє вчасно виявити та вилікувати захворювання. Виділяють наступні різновиди симптому: обезофобія - страх набрати зайву вагу; фетфобія – психічний стан, при якому людині властиво впадати в жах, відчувати страх при вигляді повних людей; людей, які страждають на ожиріння, а також відчувати відразу при цьому; зацикленість на кількості спожитих калорій, спожитої їжі; аномальне прагнення до підвищення фізичних навантажень; бажання носити мішкоподібний одяг, щоб приховати свою «зайву» вагу; постійна нервозність, агресивність; уникнення заходів, де заведено вживати їжу. Неприйняття походів в кафе, ресторани; часті запаморочення; почуття холоду, яке викликане ослабленням кровообігу; зниження статевої активності. У жінок – відсутність менструації; непритомність; порушення сну. Які існують фактори ризику? Є декілька факторів ризику. Генетичні та конституційні Як правило, розлади харчування мають сімейний характер. У родичів пацієнтів з анорексією, особливо у родичів жіночої статі, розлад харчування виникає в 4-5 разів частіше, ніж серед населення в цілому. Деяким людям властива біологічна вразливість, яка взаємодіє з соціальними і психологічними факторами, збільшуючи ймовірність розвитку у них розладів харчування. Наприклад, успадковані риси особистості, такі як емоційна нестійкість і слабкий самоконтроль, створюють передумови того, що індивід відповість на стрес емоційною реакцією, що у свою чергу може призводити до імпульсивного прийому їжі в спробі позбутися від почуттів, пов'язаних зі стресом. Нейробіологічні фактори Оскільки серотонін регулює відчуття голоду і апетит, цей нейротрансмітер виявився в центрі уваги, як можлива причина анорексії . Крім того, причина захворювання може критися в дисфункції інших нейромедіаторів, таких як дофамін, норадреналін. Дослідження наочно продемонстрували дисфункцію всіх зазначених вище медіаторів у пацієнтів з розладами харчової поведінки. Харчові дефіцити – дефіцит цинку грає роль в анорексії, але не є причиною хвороби. Є докази, що це може бути фактором, який поглиблює патологію анорексії. Рандомізоване дослідження з плацебо показало, що цинк (14 мг в день) подвоїв швидкість збільшення маси тіла в порівнянні з пацієнтами, які приймали плацебо. Соціокультурні фактори Особливості сучасної культури практично зумовлюють появу розладів харчування. Особиста свобода, акцент на негайне задоволення бажань, доступність їжі в будь-який час дня і ночі, відсутність нагляду та культурний ідеал дієти і фізичних вправ з метою схуднення стають вагомими факторами впливу. Ці фактори сприяють тому, що прагнення до схуднення і акцент на форму тіла і зовнішність стають ключем до успіху. Дієта і «швидкі і прості» програми схуднення є ще одним культурним феноменом. Виявляється, що 80% дівчаток-підлітків дотримуються дієти з метою контролю своєї ваги. Стурбованість фізичною привабливістю виявлена ​​також серед дітей, яким всього 7-8 років. До того ж частіше хочуть схуднути жінки з груп з високим соціально-економічним статусом, ніж з груп з низьким рівнем життя. Школи та коледжі, інтернати, де соціальний вплив підвищує уразливість підлітків, є середовищем, що ілюструє зв'язок між соціально-економічним статусом і розладами харчування. Дані підтверджують погляд, що на відносини, від яких залежить ідентичність і самооцінка молодих жінок, надмірно впливають на зовнішню привабливість і уявлення про фігуру і це знову вказує на соціальний тиск, як на вагомий фактор, що обумовлює розлади харчування. Сімейні фактори Конфлікти всередині сім'ї можуть мати причинну роль у розвитку розладів харчування в деяких дітей. Зважаючи на важливість участі сім'ї у формуванні цінностей підлітка, зрозуміло, що сімейні процеси можуть сприяти заклопотаності вагою і контролем за дієтою. Наприклад, мати, яка незадоволена вагою своєї дочки або сама сідає на дієту і закликає доньку робити те ж саме, може ненавмисно стати співучасницею у розвитку розладів харчування. Також батьки, які виявляють байдужість чи надто вимогливі або критично налаштовані та ті, що мають алкогольну або наркотичну залежність можуть закласти основу для виникнення харчових розладів у дітей. Молоді люди, які одужують після розладів харчування, можуть також мати справу із суворим контролем і критикою з боку інших членів сім'ї, що може негативно позначатися на одужанні. Які бувають причини для швидкої втрати ваги? Повний перелік причин, які можуть призвести до появи захворювання, ще не визначений. У науковому світі ведуться суперечки та дискусії щодо цього питання. Але в деяких пунктах фахівці вже дійшли згоди. Фізіологічні причини: тиреотоксикоз; цукровий діабет; анемія; розлади імунної системи; алкоголізм; наркоманія; різні гормональні порушення; серйозні захворювання шлунково-кишкового тракту; тривала гіпертермія. Набагато частіше причинами виникнення анорексії є психологічні проблеми. Серед них: занижена самооцінка; гіпертрофований перфекціонізм; спотворене уявлення про правильну вагу і красу; психологічні травми; фізичне та сексуальне насилля. Крім того, доведено вплив спадковості. Люди, у яких родичі страждали або страждають на алкоголізм, психічні розлади, анорексію, мають схильність до цього захворювання. Коли анорексія переходить у стадію, що людину вже не можна врятувати? Цей тип захворювання має три стадії розвитку: первинна або дисморфоманічна, аноректична, кахектична. Для первинної стадії характерно невдоволення своїм тілом і антропометричними даними. На цьому тлі людина впадає в депресію, її навідують нав’язливі думки. У хворого починає формуватися відраза до їжі. Аноректичний етап являє собою активну фазу розвитку. У цей час людина, що страждає захворюванням, втрачає до 50% своєї ваги. Крім жорсткого обмеження в кількості спожитої їжі, хворий найчастіше вдається до викликання блювоти після їжі. Кахектична стадія анорексії характеризується значним погіршенням здоров’я людини. З’являються хвороби серцево-судинної системи, дистрофія органів та інші негативні наслідки. Крім того, втрата ваги набуває неконтрольованого характеру. При відсутності лікування на цій стадії можливий летальний результат. Як виявити анорексію? Основний метод діагностики анорексії – визначення індексу маси тіла. Формула виглядає наступним чином: вагу в кілограмах потрібно розділити на ріст в метрах, зведений у квадрат. Якщо індекс менше ніж 16, діагностується дефіцит маси. Крім того, діагностика включає в себе наступні етапи: І етап – виявлення соматичної патології: ретельно зібраний анамнез, об’єктивне обстеження; загальний аналіз крові; біохімічний аналіз крові; загальний аналіз сечі; аналіз крові на гормони щитовидної залози; ЕКГ; рентгенографічне дослідження легень; УЗД ОЧП і органів малого тазу; ЕФГДС. ІІ етап – виявлення ендокринної патології: гормональні дослідження (рівень кортизолу, соматотропного та тиреотропного гормонів, Т3, Т4, глюкози у крові, глікозильований гемоглобін); рентгенологічне дослідження черепа (прицільно турецьке сідло). ІІІ етап – виключення онкологічного захворювання: онкомаркери; КТ. ІV етап – консультації спеціалістів (психіатра, невролога, ендокринолога, онколога). Чи можна повернутися до нормального харчування? Як це варто робити? Залежно від того з якою стадією поступив пацієнт, але однозначно це повинні робити фахівці, які проводять повний комплекс процедур і лікувальних заходів. Терапія складається з медикаментозного впливу, психологічної допомоги та дієтичного харчування. Основне завдання – переконати пацієнта в тому, що проблема існує. Необхідно змінити уявлення людини про красу і нормальну вагу. Для цього лікарі проводять бесіди з пацієнтом, використовують психологічні методи впливу. Медикаментозне лікування спрямоване на відновлення уражених органів та систем, а також на нормалізацію психоемоційного стану пацієнта. Суть дієтичного харчування складається з підбору оптимальних продуктів, а також з поступового збільшення порцій. В особливо важких випадках поживні речовини вводяться хворому внутрішньовенно. Анорексія – вкрай небезпечне захворювання, і чим раніше його почати лікувати, тим більше шансів на успіх. Безумовно, на цей процес потрібно впливати: це виховання - сімейне, батьків. Одна з головних проблем - дітям в перші роки життя не закладаються базові потреби: не задовольняються потреби в прийнятті себе, безпеці, любові, теплі. Також потрібно враховувати, що багато батьків також страждають на розлади харчової поведінки і діти просто копіюють їх. Дітям треба доносити, що цінність людини не визначається зовнішнім виглядом, розміром одягу чи цифрою на вагах. Ми в цьому світі не для того, щоб підганяти себе під чужі стандарти. Ми всі різні, цим і прекрасні.